Шолом Алейхем - Оповідання (збірка)

— Де ти там подівся? Чом не йдеш молитися, ти, биндюжнику, шмаровозе нещасний?

Але, хоч як батько мене мучить і переслідує, хоч як учитель у хедері б'є й катує, — це все дурниці проти тієї насолоди, яку я маю, коли повертаюся з хедера і бачуся з моїм дорогим, з моїм єдиним любим товаришем, з моїм ножиком! Насолода проте — ой леле! — перемішана з турботами, лихими передчуттями, неспокоєм і великим-великим страхом!

Чарівне літо. Сонце сідає, повітря стає трохи прохолоднішим, трава пахне, жаби кумкають, і хмаринки без дощу пролітають повз місяць, хочуть його проглинути. Білий срібний місяць ховається щохвилини і показується знову, він, здається, лине і лине, а стоїть на одному місці. Батько сідає на траву в халаті, напівголий, одну руку ховає за пазухою, а другою спирається на землю, дивиться на зоряне небо і кашляє. Обличчя його при світлі місяця мертве, посріблене. Він сидить саме на тому місці, де лежить закопаний ножик і зовсім не знає, що під ним робиться. Ах, якби він дізнався! Що він сказав би? Що я мав би від нього?

"Ага, думаю собі, ти закинув мій горбатий ножик, а в мене є тепер кращий, цінніший! Ти сидиш на ньому і навіть не знаєш. Ой тату, тату!.."

— Чого ти витріщив на мене очі, як кіт на сало! — накидається на мене батько. — Чого ти сидиш склавши руки, неначе якийсь міський багатій? Невже не можеш собі знайти роботу? А вечірню молитву тобі не треба читати? А не згорів би ти, паливодо! Трясця б тебе не взяла, кхе-ге-ге!

Коли він каже: н е згорів би ти, трясця б тебе н е взяла, — це доказ, що він не дуже сердитий. Навпаки, це ознака, що він у доброму настрої. І справді, хіба можна мати поганий настрій у таку чудову літню ніч, коли кожного вабить і тягне на вулицю, на свіже, лагідне, навдивовижу тепле повітря? Всі, всі тепер надворі. Тато, мама, менші діти, які шукають маленьких камінців і граються в піску. Гер Герц Герценгерц крутиться теж надворі; він без шапки, палить сигару і співає німецьку пісеньку, дивиться на мене і сміється. Це він, певно, сміється з мене тому, що батько мене жене. Але я сміюся з них усіх. Ось вони всі скоро підуть спати, а я тоді вислизну надвір (я сплю в сінях на долівці, бо в хаті неможлива духота) і натішуся, награюся моїм ножиком!..

Всі сплять. Тихо-тихо навкруги. Помалу стаю рачки і нишком, як кицька, вислизаю надвір. Ніч тиха, повітря свіже, прозоре, тішить душу. Поволі підповзаю до того місця, де лежить закопаний ножик. Поволі викопую його звідти й оглядаю при світлі місяця. Він блищить, ясніє, як щире золото, як брильянт. Підводжу очі вгору і бачу — місяць дивиться на мене і на мій ножик... Чого він так дивиться? Повертаюся до нього спиною — він дивиться мені вслід. Ховаю ножик під сорочку — він дивиться мені вслід. Місяць, певно, знає, що це за ножик і де я його взяв. Узяв? Я ж його вкрав!

Відколи я маю цього ножика, мені вперше спадає на думку це страшне слово. Украв! То я, виходить, злодій!

Звичайнісінький злодій! У біблії, в десяти заповідях, записано великими літерами:

НЕ УКРАДЬ!

А я вкрав! Що мені за це зроблять у пеклі? Ой, лихо! Мені відрубають руку, ту руку, що вкрала... Мене лупцюватимуть залізними різками... Мене смажитимуть і пектимуть на гарячих сковородах... Завжди, повік-віку горітиму... Треба віддати ножик, треба покласти назад ножик, не потрібний мені украдений ножик! Завтра я покладу ножик назад.

Так я міркую і кладу ножик за пазуху. Почуваю, що він мене вогнем пече. Ні, треба його знову сховати, закопати в землю до завтра. А місяць з неба дивиться на мене. Чого він дивиться? Місяць бачить, він свідок. Я рачки повзу назад у сіни, на своє ліжко, лягаю спати і не можу заснути. Перевертаюся з боку на бік і не можу спати... Аж на світанку я заснув, і мені приснився місяць, приснилися залізні різки, і все верзлися ножики... Уранці я прокинувся, помолився з великим запалом, нашвидкуруч поснідав і гайда до хедера.

— Чого ти так поспішаєш до хедера? — гримає на мене батько. — Чого тебе так чорт носить? Ще встигнеш свою науку там пройти! Помолися краще як слід після сніданку і не ковтай слів! Ще вспієш стати бузувіром, гультяю ти, гріховоднику, кхе-ге-ге!

— Чого це так пізно? Подивися на нього, — зустрічає мене вчитель і показує пальцем на мого товариша, рудого Берела, який, похиливши голову, стоїть у куточку. — Бачиш, паливодо? Знай, що від сьогодні і надалі його ім'я уже не "рудий Берел", як його звали досі. Ні! У нього тепер краще ім'я, тепер його звуть "Берчик-злодій"! Кричіть же, діти: "Берчик-зло-о-дій! Берчик-зло-о-дій!"