Шолом Алейхем - Оповідання (збірка)

Чого вам більше? Я промарудився в Одесі шість днів і шість ночей, чорта пухлого їв, не спав, нервувався, аж поки, нарешті, дочекався того Горгельштейна. З вигляду Горгельштейн — порядна людина, з гарною чорною бородою. Він мене дуже чемно прийняв і запросив сісти.

— Це ви, — звернувся він до мене напівєврейською, напівнімецькою мовою, — це ви єврей з Деражні?

— Це я, — кажу, — єврей з Деражні. А що?

— У вас мав торік узимку штанціон один німець?

— У мене, — кажу, — а що?

— Нічого, — відказує він — Отой німець — мій компаньйон по машинах. Я одержав від нього листа з Лондона в якому він пише мені, що ви будете у мене в Одесі, і просить мене, щоб я, бога ради, передав вам від нього дуже палкий привіт і подякував вам за ваш добрий, спокійний штанціон, який він мав у вас, і за вашу гостинність, та добросердість, за ваше чесне, благородне поводження, якого він ніколи-ніколи не забуде, поки його віку!..

Нещастя на мою голову! Я збираюсь, коли бог дасть, після свят переїхати з Деражні кудись в інше місто, втекти світ за очі, до чорта в зуби, аби тільки здихатись цієї напасті, отого німця, згорів би він, щоб і попелу після нього не лишилося!

1902

---------

Примітки:

[1] Доброго ранку, мій пане.

[2] Імірцашем (староєврейською-незрозумілою німцеві мовою) — з божої ласки.

[3] Балабуста (староевр.) — господиня.

[4] Яволь (нім). — гаразд.

[5] Німецька лайка.

[6] Злотий — 15 коп.

[7] Шифскарта — квиток на проїзд пароплавом.

--- КІНЕЦЬ ---

Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки В. Напіткіна:

http://web.archive.org/web/20030509111747/http://books.ms.km.ua/

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"

www.chtyvo.org.ua

Шолом Алейхем

НОЖИК

--------------------------------------

Не украдь!

(З десяти заповідей)

Слухайте, діти, я вам розкажу про ножика, та не якусь там вигадку, а щиру правду. Це трапилося зі мною самим. Нічого в світі я так не любив, як ножик; нічого в світі я не хотів так мати, як ножика, власного ножика. Нехай собі лежить у кишені; коли схочу — витягну його, що захочу — різатиму, і всі мої товариші заздритимуть мені! Я тоді щойно почав ходити в хедер, до вчителя Йосела, і вже тоді мав ножика, тобто щось схоже на ножика. Я його сам собі змайстрував: висмикнув пір'їну з гусячого крила, з одного кінця обрубав, з другого краю вирівняв і уявив собі, що це ножик і що він ріже...

— Що це в тебе за пір'їна, к лихій годині? Чого ти носишся з пір'ям, як дурень з писаною торбою? — питає мене батько, хвора людина з жовтим, висохлим обличчям, і заходиться кашлем. — Знайшов собі іграшку, пір'я, кхе-кхе-кхе!

— Чого це тебе обходить — нехай дитина бавиться! — каже йому мати, низенька на зріст жінка в шовковій хустці. — Тільки те й знаєш, що кров собі псуєш!

Потім, коли я вже вивчав біблію, у мене був майже справжній ножик, теж мого власного виробу: я здобув сталеву пластинку з материного криноліна і майстерно загнав її в колодочку. Сталеву пластинку я добре нагострив на горщику і при цьому, звичайно, порізав собі всі пальці.

— Диви-но, диви, як синок твій заюшився кров'ю! — кричить батько і схоплює мене за пальці так цупко, що аж кісточки хрустять. — Нічого сказати, парубійко, кхе-кхе-кхе!

— Ох, ти ж, нещастя моє! — бідкається мати, забирає в мене ножик і кидає його в піч, незважаючи на мій плач. — Коли вже цьому буде край, лишенько мені!

Але я незабаром здобув інший ножик, таки справжній, складаний ножик: з дерев'яною колодочкою, кругленькою, товстенькою, схожою на барильце, і з горбатим лезом; ножик відкривався і закривався. Хочете знати, яким чином я його здобув? Я збив собі капітал із сніданків і купив його у Шльомки за сім шелягів готівкою, а ще три я йому заборгував.

Ой, як же я любив свій ножик! Ой, як же я його любив! Прийду було додому з хедера прибитий, голодний, сонний, відшмаганий (я, розумієте, почав вивчати у вчителя талмуда Моті-душогуба трактат: "Віл, що заколов рогами корову" — а хіба, коли віл коле рогами корову, мене треба шмагати?), прийду і насамперед видобуду ножика з-під чорної шафи (там він цілий день, бо в хедері я не міг його держати, а вдома напевне ніхто не повинен був знати, що в мене є ножик), витру його гарненько, розріжу клаптик паперу, перетну соломинку надвоє і тільки після цього ріжу свою пайку хліба на малесенькі-малесенькі скибочки, настромлюю їх на кінчик ножика і аж тоді кладу собі в рот.

Увечері, перед сном, я його ретельно чистив, витирав, клав перед собою брусок, знайдений мною у нас на горищі, плював на нього і брався до роботи — гострив ножика, гострив, гострив...