Михаил Булгаков - Майстер і Маргарита

Ну, а що сталося з усіма цими? Змилуйтесь! Нічогісінько з ними не сталося, та й статися не може, бо ніколи насправді не було їх, як не було і симпатичного артиста-конферансьє, і самого театру, і старої скупердяйки Пороховникової тітки, що гноїть валюту в льосі, і вже, певно, не було золотих сурм і нахабних кухарів. Усе це лише снилося Никанору Івановичу під впливом поганця Коров’єва. Єдиним живим, хто влетів у цей сон, якраз і був Сава Потапович — артист, і ув’язався він у це тільки тому, що вкарбувавсь у пам’ять Никанорові Івановичу завдяки своїм частим виступам по радіо. Він був, а інших не було.

Так, можливо, не було і Алоїзія Могарича? О, ні! Цей не тільки був, але і зараз існує, і саме на тій посаді, від якої відмовився Римський, тобто на посаді фіндиректора Вар’єте.

Дійшовши до тями, приблизно через добу після візиту до Воланда, у поїзді, десь під В’яткою, Алоїзій упевнився в тому, що, виїхавши в нестямі чомусь з Москви, він забув натягнути штани, але невідомо чому вкрав зовсім непотрібну йому домову книгу забудовника. Заплативши величезні гроші провіднику, Алоїзій придбав у нього старі й засмальцьовані штани і з В’ятки повернув назад. Але дому забудовника він, на жаль, уже не знайшов. Убогі пожитки начисто злизав вогонь. Та Алоїзій був людиною надзвичайно промітною. Через два тижні він уже жив у чудовій кімнаті в Брюсовському провулкові, а через кілька місяців уже сидів у кабінеті Римського. І як раніше Римський зазнавав страждань через Стьопу, так тепер Варенуха мучився через Алоїзія. Мріє Іван Савелійович лише про те, щоб цього Алоїзія прибрали б із Вар’єте куди-небудь з очей подалі, бо, як шепоче іноді Варенуха в інтимному товаристві, «такого підлотника, як цей Алоїзій, він начебто ніколи не зустрічав у житті й що начебто від цього Алоїзія він сподівається всього, чого завгодно».

Втім, може бути, адміністратор і небезсторонній. Жодних темних справ за Алоїзієм не зареєстровано, як і взагалі жодних справ, якщо не рахувати, певно, призначення на місце буфетника Сокова когось іншого. Андрій же Фокович помер від раку печінки в клініці Першого МДУ місяців через дев’ять після появи Воланда в Москві…

Так, збігло кілька років, і замулилися правдиво описані в цій книзі події та загасли в пам’яті. Але не в усіх, не в усіх.

Кожного року, тільки-но настане весняний святковий повний місяць, надвечір з’являється під липами на Патріарших ставках людина років тридцяти чи тридцяти з гаком. Рудуватий, зеленоокий, скромно зодягнутий чоловік. Це — співробітник Інституту історії та філософи, професор Іван Миколайович Понир’єв.

Прийшовши під липи, він завжди сідає на ту саму лаву, на якій сидів у той вечір, коли давно забутий усіма Берліоз востаннє у своєму житті бачив розбитий на шматки місяць.

Тепер він, цілий, на початку вечора білий, а потім золотавий з темним коником-драконом, пливе над колишнім поетом, Іваном Миколайовичем, і водночас стоїть на одному місці у своїй височині.

Івану Миколайовичу все відомо, він усе знає й розуміє. Він знає, що замолоду став жертвою злочинців-гіпнотизерів, лікувався після того і вилікувався. Але знає він також, що дечого він не може перебороти. Він не може боротися з цим весняним повним місяцем. Аби тільки наближувалося його настання, аби тільки починало розростатися і наливатися золотом світило, яке колись висіло над двома п’ятисвіччями, стає Іван Миколайович неспокійний, нервується, втрачає апетит і сон, дожидається, поки визріє місяць, і, коли настає повня, ніщо не втримає Івана Миколайовича вдома. Надвечір він виходить і прямує на Патріарші ставки.

Сидячи на лаві, Іван Миколайович уже відверто розмовляє сам з собою, палить, мружиться то на місяць, то на добре пам’ятний йому турнікет.

Годину чи дві просиджує так Іван Миколайович. Потім підхоплюється з місця і завжди тим самим маршрутом, через Спиридонівку, з порожніми та незрячими очима іде в арбатські провулки.

Він проходить повз гасову ятку, повертає там, де висить на перехнябленому стовпі старий гасовий ліхтар, і скрадається до ґрат огорожі, за якою він бачить пишний, але ще не зодягнутий в листя сад, а в ньому — висвітлену місяцем з того боку, де виступає вежка з стрілчастим вікном, і темну з протилежного — готичну віллу.

Професор не знає, що вабить його до огорожі та хто живе в цій віллі, але знає, що боротися йому з собою за повного місяця не випадає. Окрім того, він знає, що в саду за ґратами він неодмінно побачить одне й те саме.