Богдан Лепкий - МАЗЕПА (Пенталогія)

«А світліший?» - спитав зацікавлений гетьман.

«Вибрав село не зі ста, а зі ста п'ятдесяти дворами. Тих п'ятдесят, казав цареві, це завдаток на другого сина.»

Сміялися оба, а гетьман ще одну чарку власною рукою Мручкові налив, щоб у горлі не дерло.

«Гострий на язик князь Меншиков, це сказати треба.»

«О що гострий, ваша милосте, то гострий! Недаром про нього розказують таке. Прийшов раз Меншиков до царя на асамблею. В сінях дивиться до дзеркала і каже: Ов, чи не треба мені було підголитися, мабуть, дуже заріс. А Шереметьєв на те: «Не журися, Данилич, висолопи язик, лизни направо і наліво, і цирульника тобі не треба.»

Обидовська здивувалася, коли ввійшла й застала гетьмана і Мручка на такій розмові.

«Сотник таке розказує, Анночко, аж мені жаль, що я недужий і що не можу так посміятися, як хотілося б. Повтори, сотнику, пані Обидовській, як то з Меншиковим було.»

Мручко повторив і сміялися всі троє. А тоді гетьман жалував Івана Ілліча, що він тамтим на язик нерівня. Злижуть його, якщо Настя на підмогу не поспіє. «Благенький Іван Ілліч» - казав гетьман, - та зате гожу дружину має... Але звідки ти, сотнику, таких цікавих новин назбирав. Чи не повидумував дещо на безділлі?»

«Життя, ваша милосте, куди краще видумує, ніж ми».

«Спасибі тобі, брате, - сказав гетьман і, постогнуючи, поваливсь на постелю. - Сотнику, чи це тільки мені так здається, чи дійсно тут так якось погано, буцім лоєм і часником заносить?»

«Тут скрізь, ваша милосте, як не кавою, так баранячим лоєм і часником чути, навіть від людей таким смородом несе!» - відповів Мручко, але все ж таки потягнув носом і насупив брови. В наметі дійсно хоч не сильно, але дивно якось тхнуло. Обійшов кругом раз і другий і впевнився, що чим дальше від свічок, тим менше чути. Значиться, свічки... Свічки приносять з міста... Так, це свічки... Приніс від себе, з якого воску і заміняв. «Ці ясніше горять», - сказав, а тамті забрав з собою.

Того вечора зайшов до Орлика, до одного шведського офіцера і до Герцика і скрізь сідав близько свічок, хотів упевнитися, чи чути їх так, як ті, що гетьманові з города приносили.

Ні. Чути було, як звичайно, свічки...

«Ось яку штуку придумали чорти, чогось до свічок додали!» - рішив Мручко, і з того часу вже сам власними руками сукав з ярого воску свічки для гетьманового шатра.

В половині серпня наспіла до Бендер тривожна звістка, що цар удруге посилав свого посла до падишаха з рішучою вимогою видачі старого зрадника Мазепи, що на турецькій землі скрився перед слушною карою і перед справедливим гнівом царським.

Падишах відповів, що закон великого пророка не дозволяє йому видавати людину, яка довірено віддалася під його високу протекцію.

На око нічого тут грізного не було. Залишилося по-старому. Але близькі до гетьмана люди затривожилися ще куди більше, ніж першого разу. Це вже другий дипломатичний хід і друга відмова, а після третьої звичайно нічого вже й не остається, як збройна розправа, війна. Та невже ж турки схочуть воювати за гетьмана тоді, як він безсилий, а царська сила з кожним днем росте? Треба було боятися, що якась услужлива людина придумає спосіб, щоб через одного підтоптаного дідуся не доводити до розливу крови.

Краще най гине він, ніж за нього мають гинути тисячі.

Мручко скликав своїх довірених людей на тайну нічну нараду.

По одному сходилися, щоб не викликувати тривоги.

«Що тут багато балакати, - казав, - діло грізне. Цар не щадить гроша, а турки на нього ласі. Султан буцімто на закон пророка покликується, але якщо цар загрозить війною, а турки її не схочуть, то й закони свої зломлять і гетьмана видадуть. За ними тільки король, але й він на чужій ласці і його присилувати можуть, можуть проти його волі зробити. Головою муру не переб'єш. Ми потерпіли погром, а тепер грозить нам щось погрому ще далеко гірше - сором. Соромом покриємося навіки, як віддамо нашого рейментаря в руки московських катів!»

«Не бути тому ніколи!» - загуло кругом.

«Не бути, не бути!»

«Гетьман недужий, щось йому починено, може, він недовго й поживе, але ми не сміємо його ні живим, ні вмерлим ворогам на поталу дати.»

«Не дамо ані живим, ні мертвим!»

«Так тоді, пам'ятайте ж, брати! Не нарікайте на мене, що воду з вас варю, що не даю спочинку. Не відходіть мені далеко від гетьманського шатра, щоб я вас мав кожної хвилини під рукою, а якби так що до чого прийшло, так краще згиньмо всі до одного, ніж мали б посоромитися навіки.»

«Краще згинемо, ніж гетьмана дамо!» - рішили однодушно.