Богдан Лепкий - МАЗЕПА (Пенталогія)

Пообідавши, грали в кості, шахи й карти, або співали й танцювали гопака, тропака, вегері, а то й такої метелиці пускалися, що турки тільки роти роззявлювали, дивуючись, чого то козаки тими ногами не виробляють.

«А це, бачите, тому, - толкували їм запорожці, - що ми ногами тільки ходимо й танцюємо, а сидимо на тому, що вище ніг, а ви сидите на ногах, а тим, що вище ніг, танцювати годі. От воно як, - Аллахова мурузаї, щоб ви знали!»

Турки, гадаючи, що їх Бог вість як величають, всміхалися добряче.

«Ви гарний народ, - хвалили їх запорожці, - не той, що колись були, до Хотина.»

«Хотин, Хотин»... - підхоплювали турки.

«А так, дітки, так, Хотин, там, де то ми вас так гарно розуму навчили. А ще так кілька разів, то ви й зовсім на людей похожими стали б. Правда?»

Турки притакували і шкірили зуби.

«Татари, які колись були, буцім чортяки, що вирвалися з пекла, а нині й вони вже на людей переходять.»

«Може, ще колись і москалі полюдніють», - підхопив котрийсь і ввесь гурт задумався над тим, чи полюдніють москалі, чи ні. Але рішили, що, мабуть, ні, бо вони мішанці, а не чиста порода. Що найгірше в нас і в азіатів, те собі засвоїли. А ще дістали тепер Петра, а цей то вже чорт зна що таке з них поробить.

Вечорами шведи співали псальми, а козаки слухали. То знов козаки починали співати, а шведи слухали. Українські пісні сумні і, як степ широкі, думки настроювали їх боговійно. Шведи ті пісні за церковні співи приймали.

Між запорожцями попадалися й колишні студенти, що то більше попри академію, ніж до академії ходили. Зранку полюбивши склянку, як коханку, хотіли доховать їй віри доостанку. За це та ще за деякі інші грішки і грішечки викидали їх зі школи. Декілька літ волочилися як мандрівні співаки, дяки, скоморохи, добували заслужену славу пиворізів, паливод, борців, а то й костоломів, аж врешті, попавши у спір із законами, писаними і звичаєвими, накивали п'ятами негостинній країні і забігали на Січ. Що лиш тут почули себе, мов риба у воді. Що лиш на Січі добули собі славу добрих вояків і товаришів веселих, з якими днини даром не прогавиш.

З таких то жерців Аполлона і поклонників муз і грацій складався мистецький гурток, що співав побожні канти, захоплював слухачів «партесним пінієм», розважав дотепними діалогами і доводив до сміху веселими інтермедіями та інтерлюдіями.

Так київські культурні надбання аж до Бендер замандрували.

Отих то артистів закликувано іноді до гетьманського шатра на розвагу недужого гетьмана. Збиралися перед шатром. Тут для них заставлено стіл, вгощувано їх, тут вони складали свій «програм дійствія» і звідти одинцем, або гуртами входили до гетьманської спальні.

Гетьман сидів на ліжку, попідпираний подушками. Обидовська, Герцик, Орлик, Войнаровський кругом його, як на сцені лондонського театру в часах Шекспіра.

Артисти вбігали, кланялись гетьманові і його гостям і «лицедійствували».

Показували не лиш москалів, циган, шляхтичів і придзигльованок з відомих інтермедій, але складали також нові, дотепні сценки на теми царя і Балакірєва, Меншикова і Дар'юшки, пастора Глюка і Катерінушки Сковронської.

Бог святий знає, де вони їх підглянули та підслухали, де і як вспіли підхопити характеристичні рухи і вираз їхніх облич, досить, що всі її «парсуни» виходили, як живі, і такі забавні, що можна лягати зі сміху. Цар вибалушував очі, кивав нервово головою, бігав семимилевою ходою, Меншиков лукаво підморгував бровою і знизував правим плечем, буцім його спина від царської дубинки боліла, безталанний пастор Глюк двигав свою Катрінхен на плечах у домовині. Катрінхен весела, рум'яна, повновида з усмішкою на затиснених устах переходила з рук до рук від Глюка до Шереметьєва, від Шереметьєва до Меншикова і від Меншикова до царя, як живий, кругленький, гарно розмальований м'ячик, байдужий, чиї руки пограються ним.

Жовто-блакитний намет перемінявся тоді в якийсь буцімто чародійний театр, в якім казка ставала правдою, а правда казкою: забувалося про дійсність, про смуток і недолю, про невзгодини нинішньої днини, - мистецтво переносило людей у розкішну країну уяви.

Гетьман дивився, слухав і - згадував.

Згадував колишні часи, як сам у шкільних п'єсах вправлявся, як згодом бував на

королівських виставах. Як радо до заграничних театрів учащав і як на театральні вистави вже як гетьман до київської академії їздив.

Дзвони тоді на всіх київських дзвіницях, мов на Великдень, грали: гримали з гармат і з моздірів, палили з рушниць і самопалів, «золота корогва», зложена з найчільнішого київського міщанства, супроводжала золочений гетьманський ридван. Народ здовж вулиць двома живими мурами з-під землі виростав, дітвора дерева обсідала, «Слава! Слава!» - лунало довкруги. Київ вітав свого володаря, свого милосердного опікуна бідних і притиснених, великодушного покровителя мистецтв та учених.