Альбер Камю: Падіння

Клієнтура в портах вельми розмаїта. Бідарі не заглядають у розкішні ресторани, а багатії бодай раз у житті, як ви самі знаєте, потрапляють до нас. Я переважно підстерігаю якогось буржуа, заблудлого буржуа, і вже на нього я впливаю всією силою свого красномовства. Як віртуоз, добуваю з нього найвишуканіші мелодії. Від деякого часу я свою корисну професію практикую в «Мехіко-Сіті». Вона полягає передусім у тому, що я залюбки роблю прилюдну сповідь, у чому ви мали нагоду переконатися. Звинувачую себе як тільки можу. Це неважко, бо мене обсідають спогади. Але завважте, ніяких брутальних викрутасів: я каюся, але не б'ю себе кулаком у груди. Ні, в мене гнучке лавірування, безліч відтінків і відступів — словом, я пристосовуюся до слухача, і вже тоді він сам додає жару. Те, що торкається мене, я примішую до того, що торкається інших. Я схоплюю риси, спільні для багатьох, життєвий досвід, вистражданий усіма, слабкості, які я поділяю з іншими, правила доброго тону, вимоги сучасної людини, що лютують у мені та в інших. І з усього цього я створюю портрет, узагальнений і безликий. Так би мовити, личину, схожу на карнавальну машкару, точніше, на спрощені зображення, побачивши які, кожен гадає: «Стривай, де я зустрічав цього типа?» Коли портрет завершено, як от нині ввечері, я показую його й сумно вигукую: «Гай-гай, ось я який!» Обвинувачувальний акт завершено. Але відразу ж портрет, що його я простягаю своїм сучасникам, стає дзеркалом. Посипавши голову попелом, неквапливо висмикую з неї волосини і, роздряпавши собі нігтями обличчя та зберігаючи, однак, пронизливість погляду, стою я перед усім людством, називаючи свої ганебні діяння та не спускаючи з ока враження, що його справляю, і кажу: «Я був послідущим негідником!» А по тому непомітно переходжу в своїй промові з «я» на «ми». Коли ж я кажу: «Ось які ми з вами!» — справу зроблено, я вже можу різати їм правду в очі. Я, звісно, такий самий, як вони, ми варимося в одному казані. Та в мене, однак, та перевага, що я це знаю, і це дає мені право говорити, не соромлячись. Я певен — ви бачите цю перевагу. Шо більше я звинувачую себе, то більше право маю осуджувати вас. А ще краще — підбивати вас на осуд самого себе, адже це для мене така полегкість! Ах, любий мій! Які ми химерні, жалюгідні істоти! Бо ж варто нам придивитися до свого життя, ми знайдемо достатньо підстав дивуватися з себе й соромитися своїх вчинків. Спробуйте, і будьте певні, вашу сповідь я вислухаю з глибоким братерським співчуттям. Не смійтесь! Атож, ви клієнт нелегкий, я це зразу побачив. Але ви прийдете до сповіді. Це неминуче. Інші в більшості своїй радше чутливі, ніж розумні, їх одразу збиваєш з пантелику. З розумними людьми треба набратися терпцю, їм слід пояснити свою методу. Вони не забудуть її, вони задумаються. І рано чи пізно задля жарту, а можливо, в годину душевної розгубленості вони все викладуть. Ви не тільки розумні, ви, як видно, людина бувала. Признайтесь, однак, що сьогодні ви не такі вдоволені з себе, як п'ять днів тому. Чекатиму тепер вашого листа або вашого приїзду. Адже ви приїдете, я певен. І побачите, що я не змінився. А чому мені змінюватися, коли я знайшов щастя по собі? Я цілком примирився зі своєю двоїстістю, замість впадати через неї в розпач. Я призвичаївся до неї і гадаю, що вона — той самий зручний стан, якого я шукав усе життя. Власне, я неправильно вам сказав, що найважливіше уникати осуду. Ні, найголовніше — все собі дозволяти, але від часу до часу волати про свою ницість. Я тепер знов усе собі дозволяю, але вже не чую сміху з себе й використовую інших. Однак я сповідаюся в своїх гріхах і завдяки цьому мені легше все починати наново й тішитися подвійно — по-перше, догоджаючи своїй натурі, а по-друге, спізнаючи розкошів покути. Відтоді як я знайшов собі раду, я пустився берега, тут усе: і жінки, і гордота, і туга, і лихопомність, і навіть лихоманка, яка, як я з радістю відчуваю цієї хвилини, все посилюється. Нарешті прийшло моє царство — і тепер уже назавжди.

Я віднайшов верховину, на яку мені можна видертися самому і згори судити всіх і все. Часом, але дуже рідко, якоїсь урочої, справді чудової ночі, я чую далекий сміх, і знов мене поймає сумнів. Але я одразу спам'ятаюся, скину на все живе і на весь світ тягар моєї власної потворності і знов я — хоч куди. Отож я терпляче ждатиму приємної зустрічі з вами в «Мехіко-Сіте». А зараз скиньте з мене цю ковдру, я задихаюся. Ви приїдете, так? Я на знак прихильності до вас навіть продемонструю деякі подробиці моєї техніки. Ви побачите, як цілу ніч я доводжу своїм співрозмовникам, що вони негідники. До речі, я сьогодні ввечері знову візьмуся до цієї справи. Не можу без цього обійтися, не хочу позбавляти себе тих хвилин, коли котрийсь із них, не без допомоги алкоголю, звісно, впаде під тягарем каяття і почне бити себе кулаком у груди. І тоді я підводжуся, любий, здіймаюся високо, дихаю вільно, стою на горі і перед очима моїми стелеться рівнина. Яка втіха відчувати себе богом-батьком і роздавати неспростовні свідоцтва про лихе життя й аморальність. Я царюю серед моїх грішних ангелів у високості голландського неба і бачу, як піднімаються до мене, виходять з туманів і води, легіони тих, що з'явилися на Страшний Суд. Вони піднімаються поволі, але ось уже наближається перший із них. Обличчя в нього розгублене, наполовину затулене рукою, і я читаю на ньому сум за вселюдську долю і гіркий розпач, бо він не може уникнути її. А я — я жалію, але не даю розгрішення, я розумію, та не прощаю, і, головне, ах, я відчуваю нарешті, що мені поклоняються. Ну так, звичайно, я хвилююсь, як же мені лежати спокійно? Мені треба піднестися вище за вас, і мої думки піднімають мене. В ті ночі, точніше, в досвітній час, бо падіння відбувається на зорі, я виходжу на вулицю і стрімкою ходою іду понад каналами. В поблідлому небі тоншають шаруваті нафомадження пір'я, голуби піднімаються трохи вище, над дахами займається рожеве світло, народжується новий день творення мого. На Дамраку у вологому повітрі деренчить дзвінок першого трамвая, вістуючи пробудження життя на краю Європи, в якій на цю пору сотні мільйонів людей, моїх підданців, насилу прокидаються, відчуваючи гіркоту в роті, і встають, щоб іти туди, де їх чекає нерадісна праця. А я царюю тоді в думках над усім цим континентом, який не відає, що підвладний мені; я п'ю і п'ю каламутне, як абсент, світло нового дня і, захмелівши від злих своїх слів, я щасливий — щасливий, кажу вам, я забороняю вам сумніватися, що я щасливий, я до смерті щасливий! О сонце, піщані береги морів та океанів і острови, овіяні пасатами, молодість, спогади про яку доводять до розпачу. Пробачте, я ляжу спати. Боюсь, що надто розхвилювався. Але я все-таки не плачу. Іноді геть розгубишся, сумніваєшся в найочевиднішому, навіть коли відкриєш таємницю щасливого життя. Ту раду, яку я знайшов, не назвеш ідеальною. Проте коли тобі остогидло життя твоє, коли знаєш, що треба жити інакше, вибору в тебе немає, правда? Що зробити, щоб стати іншим? Це неможливо. Треба б відійти геть від свого «я», забути про себе задля когось іншого, бодай раз, бодай один тільки раз. Але як це зробити? Не судіть мене надто суворо. Я мов той дід-жебрак, який усе не випускав моєї руки, діставши від мене милостиню на терасі кав'ярні: «Ах, не гнівайтесь, — казав він, — не тому до цього доходиш, що ти погана людина, та ось світло в очах померхло». Так, померхло у нас в очах світло, погасли вранішні зорі, утратили ми святу невинність, якою прощаються всі гріхи. Дивіться, сніг пішов! О, треба мені піти прогулятися! Заснулий Амстердам, біла його запона вночі, похмура чорнота каналів під засніженими містками, пустельні вулиці, моя приглушена хода... Дуже гарна вся ця скороминуща чистота — адже завтра буде бруд. Бачите, які здоровенні білі пластівці розпушились за вікнами. То, звісно, голуби. Любі, вони зважились нарешті спуститися. Вкрили і воду й дахи густим шаром білого пір'я, тріпочуть біля кожного вікна.