Альбер Камю: Падіння

Отож-бо я без усякого стриму користувався цими засобами проти туги. Мене бачили навіть в особливому готелі, призначеному, так би мовити, для перелюбства, я жив там водночас із повією зрілого віку, і з молодою дівчиною з вищого світу. З першою я грав роль вірного лицаря, а другу втаємничував у реальну дійсність. На лихо, повія була від природи вкрай буржуазна, згодом вона погодилась написати свої спогади для одного церковного часопису, що не цурався сучасних проблем. А молода дівчина вийшла заміж, аби заспокоїти свою розбещену жагу і знайти вжиток своїм чудовим обдаруванням. Признаюся не без гордості, що в ту пору мене як рівню прийняла до себе одна чоловіча корпорація, яку часто паплюжать. Згадаю про це лише мимохідь; як вам відомо, навіть дуже мудрі люди пишаються з того, що вони здатні вижлуктати на одну пляшку більше, ніж сусіда. Можливо, мені пощастило б знайти в цих приємних розвагах спокій і порятунок від мук. Але знову на заваді цьому постав я сам. Раптом схопила печінка, та ще далася взнаки незмірна втома, що й досі не полишає мене. От граєш у гру «жадоба безсмертя», а через тиждень-другий ти ледь живий і не знаєш, чи дотягнеш бодай до завтра. Я відмовився від своїх нічних подвигів, життя стало не таке нестерпне, і то була єдина користь від такого експерименту. Втома, підточуючи моє тіло, притупила багато колючок, що роздирали мені душу. Всяка надмірність підточує життєву силу, а отже, втишує й муки. Всупереч звичайному уявленню, в розпусті нема нічого несамовитого. Це просто довгий сон. Ви, мабуть, помічали, що для людей, змучених ревнощами, найважливіше переспати з тою, котра, як вони гадають, зрадила їх. їм, безперечно, хочеться ще раз упевнитися, що неоціненний скарб усе ще належить, їм. Вони, як то кажуть, прагнуть владання, до того ж відразу по тому вони менше ревнують. Плотські ревнощі — то наслідок уяви, а також і думки людини про саму себе. Суперникові вона приписує ті брудні думки, які вона мала сама за подібних обставин. На щастя, від надміру блаженства уява хиріє так само, як і зарозумілість. Муки ревнощів вигасають разом з мужністю і дрімають так само довго, як і вона. З тої ж таки причини юнаки після першої коханки позбуваються метафізичної тривоги, зате деякі шлюби — не що інше як узаконена розпуста — стають одноманітними похоронами сміливості й винахідливості. Так, любий друже, буржуазний шлюб узув нашу країну в домашні капці і незабаром приведе її до брами смерті. Я перебільшую? Ні, лише відхиляюсь. Мені просто хотілося сказати, яку вигоду я здобув з кількох місяців розпусти. Я жив ніби в тумані, і сміх, що переслідував мене, лунав так глухо, що я зрештою навіть і не чув його. Байдужість, така властива мені й колись, не зустрічала більше опору, і цей склероз усе ширився. Більше ніяких емоцій! Рівний настрій, точніше, ніякого настрою. У сухотника, який одужує, легені, вражені туберкульозом, іноді зсихаються, і помалу їхній щасливий власник гине від ядухи. Так і я любісінько помирав від свого зцілення. Я все ще жив адвокатством, хоча й підірвав свою репутацію зухвалими вихватками в розмовах, а регулярно вести судову практику заважало моє непутяще життя. Цікаво, до речі, зауважити, що мені менше ставили на карб нічні походеньки, ніж браваду в моїх промовах. Суто ораторські посилання на Господа Бога в моїх судових виступах будили недовіру в моїх клієнтів. Вони, мабуть, боялися, що небеса не годні так добре захистити їхні інтереси, як умілий правозахисник, незламний знавець карного і цивільного кодексів. Вони цілком могли подумати, що я волаю до Бога через своє невігластво. Тому клієнтури порідшало. Вряди-годи я ще виступав у суді. Інколи, забувши про те, що я більше не вірю своїм словам, я говорив добре. Власний голос поривав мене, я йшов слідом за ним; хоча я й не злітав до неба, як колись, а все ж таки трохи відривався від землі, летів бриючим польотом. Окрім ділових знайомих, я мало з ким бачився, знехотя підтримував два-три осоружні зв'язки. Траплялося навіть, що я віддавав вечори чисто дружній близькості, до якої не примішувалися грішні бажання, й покірно зносив ці нудні години, проте майже не слухаючи того, що мені казали. Я трохи погладшав, і мені вже здавалося, що криза зрештою минулася. Тепер мені лишалося тільки старіти. Аж ось якось, під час морської подорожі, в яку я запросив свою подругу, не сказавши їй про те, що я вирушив у неї, аби відсвяткувати своє зцілення, я опинився на борту океанського лайнера, звісно, на верхній палубі; ми пливли в чистому морі і раптом удалині на поверхні синясто-сірих хвиль я спостеріг чорну цятку. Я зразу відвів очі, серце моє закалатало. Коли я знову змусив себе подивитись у той бік, чорна цятка кудись зникла. Але я знов побачив її і ладен був закричати, покликати на допомогу. Однак виявилось, що це просто уламок скрині, пароплави залишають таке позад себе. І все ж мені було нестерпно дивитися на нього, все здавалося, ніби це потопельник. Тоді без тіні обурення, як примиряються з фатальною звісткою, давно вже знаючи, що це правда, я зрозумів: крик, що пролунав на Сені багато років тому і рознісся десь за моєю спиною, не змовкнув: річка понесла його до вод Ла-Маншу, і він несеться тепер по всьому світу, в безмежних просторах океану; він чекав мене до того дня, як я зустрів його. Я зрозумів також, що він і надалі чигатиме на мене на морях і річках — словом, усюди, де тільки буде гірка вода мого хрещення. Адже тут ми також на воді, правда? На пласкій одноманітній безмежній поверхні, вона зливає свій окрай з окраєм землі. Якось не віриться, що ми скоро повернемося до Амстердама. Ні, ніколи нам не вибратися з цієї величезної купелі. Прислухайтесь. Хіба ви не чуєте квиління чайок? Чайки кличуть вас. Про що вони благають? Та це ж ті самі чайки, що квилили, кликали мене над Атлантикою того дня, коли мені стало цілком ясно, що я не зцілився, що я все ще в лещатах і мені треба щось робити. Прийшов край блискучій кар'єрі, але прийшов край і шаленству, і судомному борсанню. Треба скоритись і визнати свою провину. Треба жити в мішку. Так, то ви не знаєте, що таке «мішок»? Так називали в середні віки каземат підземної темниці. Звичайно в'язня кидали туди на все життя. Від інших камер цей каземат відрізнявся дотепно вирахуваними розмірами. Він був надто низький, щоб можна було випростатися на весь зріст, і надто короткий, щоб можна було лежати. Доводилося мимоволі жити там скорчившись, «по діагоналі»; сон звалював людину з ніг; не сплючи вона мусила сидіти навпочіпки. Друже мій, яка то була геніальна знахідка. Так просто, а воднораз геніально, я кажу це, зважуючи свої слова. Постійна вимушена непорушність, від якої німіло тіло, змушуючи засудженого примирятися з думкою, що він винний, а невинність дає право весело потягтися. Можете собі уявити в такому «мішку» людину, звиклу до гірських верховин і горішніх палуб? Прошу? Хіба можна було жити в таких казематах і бути не винним? Неймовірно, геть неймовірно! А інакше всі мої міркування не варті щербатого мідяка. Щоб не винному та довелося жити, перетворившись на горбаня, — ні, я не можу допустити бодай на хвилину такої гіпотези! А втім, не можна нікого вважати за не винного, зате впевнено можна сказати, що всі ми винні. Кожна людина свідчить про злочини людства — ото моя віра й моя надія. Повірте, релігії помиляються, тільки-но починають створювати засади моральності й кидають громи та блискавки, запроваджуючи заповіді. Нема потреби в Богові, щоб покласти на будь-кого тягар провини й покарати за неї. Це чудово зроблять наші ближні з нашою допомогою. От ви сказали про Страшний Суд. Дозвольте мені поштиво посміятися з цього. Я жду його без усякого трепету, бо ж я звідав дещо страшніше: суд людський. Для нього нема пом'якшувальних обставин, навіть добрі наміри ставляться за провину. Чи ви чули хоча б про камеру плювків? Якийсь народ недавно вигадав таку камеру, аби довести, що він найкращий народ на землі. Це кам'яна скриня, де в'язень стоїть на повен зріст, але рухатися не може. Міцні двері цієї кам'яної шкаралущі сягають йому до підборіддя. Отже, видно тільки його обличчя, і кожний тюремник, проходячи мимо, смачно в нього плює. В'язень, втиснутий у скриню, не може втертися, але йому, правда, дозволено заплющувати очі. Ну ось, любий мій, ось вам винахід розуму людського. Для цього маленького шедевру Бог людям не знадобився. Що я хочу сказати? А те, що єдина користь від Бога була б, якби він гарантував невинність, і на релігії я дивився б радше як на величезну пральню, чим вона, до речі, й була колись, але дуже недовго — протягом кількох років — і не називалась тоді релігією. Але відтоді мило скінчилось, а носи в нас брудні, от ми їх одне одному і втираємо. Всі капосні, всі покарані, а самі плюємо на провинних, і гоп — до кам'яного мішка! Нумо, хто кого переплюне, та й годі. Я вам зараз відкрию велику таємницю, любий мій. Не ждіть Страшного Суду. Він вершиться щодня. Ні, не турбуйтеся, я змерз трошки, тому й дрижу. Ото сирість клята! Та ми вже й підпливаємо. Стоп! Ні, ні, я пропускаю вас уперед. Тільки ви, будь ласка, не йдіть, а проведіть мене трошки. Я ще не скінчив, треба розповідати далі. А розповідати далі якраз і важко. Стривайте, ви знаєте, за що його розп'ято, того самого, про кого ви, можливо, думаєте в цю мить? Ясно, причин було немало. Причини завше знайдуться, аби вбити людину. І навпаки, неможливо виправдати помилування. Злочин завжди знайде оборонців, а невинність — лише зрідка. Та крім тих причин, що їх завзято тлумачили протягом двох тисяч років, була ще одна вагома причина тієї моторошної страти, і я не знаю, чому її так старанно приховують. Істинна причина ось у чому: адже він сам знав, що геть безневинним його не назвеш. Якщо на ньому не було тягаря злочину, в якому його звинувачено, він учинив інші гріхи, навіть якщо й не знав які. А можливо, і знав? У кожному разі, він стояв біля їхнього витоку. Він, певне, чув, як розповідали про вигублення немовлят. Маленьких дітей в Юдеї убивали, а його самого батьки сховали в надійне місце. Через кого діти загинули, як не через нього? Він цього не хотів, звісно. Вимазані кров'ю солдати, немовлята, розрубані навпіл — то було жахливо для нього. І звичайно, через саму сутність свою він не міг їх забути. Той сум, що вчувається в усіх його промовах і вчинках — хіба не був він незцілимою тугою? Адже він чув ночами голос Рахілі, що побивалася над неживими своїми дітьми й відкидала всі втішання. Зойки лунали в імлі нічній, Рахіль кликала дітей своїх, убитих через нього, а він же, він був живий! Він знав усе потаємне, все збагнув у душі людській (ох! Хто б міг подумати, що іноді не так злочинно скарати на смерть, як не померти самому!), він день і ніч думав про свій безневинний злочин, і для нього стало надто важко кріпитися й жити. Ліпше було б усьому покласти край, не боронитись, померти, щоб не бути єдиним вцілілим, не піддатися спокусі піти куди-інде, де його, можливо, й підтримають. Його не підтримали, він на те заремствував, і тоді його голосіння піддали цензурі. Так-так, здається, то євангеліст Лука викинув із тексту його жалібне волання: «Нащо ти покинув мене?» — адже це бунтівне волання, правда? Мерщій, ножиці сюди! А втім, завважте, аби Лука нічого не викреслив, нарікання розп'ятого навряд чи помітили б; у кожному разі, воно б не посіло багато місця. А заборона цензора обернула вигук на волання. Химерно влаштовано на світі. Та однаково той, кого піддано цензурі, не міг вести далі. Я, любий мій, знаю, що кажу. Був час, коли мені щохвилини здавалося, що до наступної миті я не доживу. Так, можна в цьому світі вести війну, корчитися, вдаючи кохання, мордувати свого ближнього, розпускати павичевого хвоста в газетах або просто лихословити про свого сусіду, сидячи над рукоділлям. А все ж таки іноді продовжувати своє животіння, всього лише продовжувати — для цього треба бути надлюдиною. А він же, повірте, не був надлюдиною. Він заремствував, він поскаржився на свої муки, і тим-то я його люблю, друже мій, люблю його, померлого в невіданні. На лихо, нас він покинув самих, і ми живемо, хай би там що, навіть коли нас кинуто до кам'яного мішка, коли ми звідали те, що звідав він, але ми негодні зробити те, що зробив він, і померти так само, як помер він. Звісно, дехто спробував обернути собі на користь його смерть. Зрештою, було геніальною вигадкою сказати нам: «Так, ви аж ніяк не бездоганні. Але навіщо вдаватися в подробиці? Ви спокутуєте все зразу, коли вас розіпнуть на хресті!» Але нині забагато страдників деруться на хреста, бажаючи, щоб їх бачили здалеку, навіть якщо їм треба для цього потоптати ногами того, хто вже давно розіп'ятий. Забагато людей вирішили творити милосердя без великодушності. Ох, як же несправедливо, як несправедливо з ними вчинили! Мені просто серце крається з болю. Ну от, дивіться — знов на мене найшло: зібрався виступати з промовою на захист. Прошу, даруйте мені, сподіваюсь, ви зрозумієте, чому так виходить. Знаєте, неподалік звідси є музей, що має таку назву: «Господь Спаситель наш над нами!» В давнину голландці влаштовували свої катакомби на горищах. Нічого не вдієш, підземелля тут затоплює. Тепер, не турбуйтеся, їхній Господь Спаситель не перебуває ні на горищі, ні в підземеллі. Вони в таємних промислах своїх піднесли його на стіни трибуналів і його іменем б'ють з усього маху, а головне — судять, осуджують. Його іменем! Тоді як він лагідно казав блудниці: «І я також не осуджую тебе!» Але для них те байдуже, вони осуджують, вони нікому не відпускають гріхів. «Іменем Божим на тобі мордаса!» Іменем Божим? Він не вимагав такої запопадливості, друже мій. Він хотів, щоб його любили, тільки й того. Звичайно, є люди, які його люблять, навіть серед християн. Але скільки їх? На пальцях можна перелічити. А втім, він передбачив це, він мав почуття гумору. Апостол Педро, як відомо, перепудився і зрікся його: «Я не знаю цю людину... Не розумію, про що ти кажеш тощо». Страх як перелякався! А навчитель так дотепно йому сказав: «На сьому камені зведу я церкву свою». Яка іронія! Далі нема куди! Вам не здається? І що ж, вони знов узяли гору: «Ви ж бачите, він сам так сказав!» Він справді так сказав, з цілковитим розумінням справи. А потім пішов навік, давши змогу нам судити й ухвалювати вироки. На вустах — прощення, а в серці — суворий вирок. Але ж не скажеш, ніби в світі вже нема співчуття, де там, великий Боже! Ми без кінця і краю про нього говоримо. Просто нині більше нікого не виправдовують. Безневинність померла, а суддів — так і роїться, суддів усіх мастей, з воїнства Христового і з -воїнства Антихристового; а втім, це одне плем'я, вони помирилися між собою, придумавши кам'яного мішка. Годі все закидати самим християнам. Інші теж мають рильце в пушку. Знаєте, у що перетворили в цьому місті будиночок, де колись мешкав Декарт? У божевільню! Так, так, повсюди тепер маячня безумства й переслідування. Звісно, і ми хоч-не-хоч докладаємо тут рук. Ви вже певне помітили, що я нічого не милую. Так, я гадаю, і ви так само не схвалюєте, як воно все на світі заведено. Ну, а що ми поробилися суддями, то всі ми одне перед одним винні, всі ми подібні до Христа, на свій грішний штиб, усіх нас одного по одному розпинають на хресті, а самі кати того й не відають. Так було б і зі мною, Кламансом, якби я не дав собі ради, не знайшов єдиного розв'язання проблеми, словом, не відкрив би істини... Ні, не лякайтесь, любий друже, не лякайтесь. Я вже вмовкаю. Та ми зараз і попрощаємось — я вже вдома. На самоті, в годину втоми залюбки уявляєш себе пророком, що вдієш! Зрештою, я й зробився пророком, котрий сховався в пустелі, створеній з каміння, туманів і нетечі, але промови мої — суєслів'я, бо наша доба — царство ницості, і назвати мене можна Ілією, непосланим месією, збудженим від лихоманки і джину, пророком, що прихилився до цих липких дверей і, піднявши пальця до низького неба, кляне беззаконників, які не можуть терпіти судження про них. Так-так, вони не можуть, любий мій, терпіти жодного суду над ними — в тому вся й річ. Хто шанує закон, суду не боїться, бо його визнано буде за вірного велінням закону. Але найстрашніша мука для людини — підпасти під суд беззаконників. Але ж нам і доводиться її терпіти. Не знаючи за натурою своєю жодного стриму, розлючені судді навмання хапають, хапають жертви беззаконня свого. Шо нам лишається робити? Випередити переслідувачів, правда? От і триває дикий шарварок. Зростає армія пророків і зцілителів, вони поспішають принести нам благі закони або непогрішимий громадський лад, поки земля ще не збезлюдніла. Щастя ваше, що я прийшов до вас. Бо я — початок і кінець, я вістую закон. Словом, я — суддя на покуті. Так, так, а завтра я скажу вам, у чому полягають ці чудові обов'язки. Позавтра ви їдете, отож слід поспішати. Прошу, приходьте до мене, дзвонити треба тричі. Ви повертаєтесь до Парижа? Париж далеко, Париж прекрасний, я не забув його. Пам'ятаю його сутінки ось такої осінньої пори. На дахи, сизі від диму, спадає вечір, сухий, хрусткий, місто глухо гуде, а ріка ніби тече назад. Я блукав тоді вулицями. Такі, як я, блукають там і нині, я знаю. Вони блукають, а вдають, ніби квапляться до втомленої дружини, до свого суворого дому... Ах, друже мій, чи ви знаєте, як ото самотній душі блукати вулицями у великих містах?.. Мені аж ніяково, що приймаю вас, лежачи в ліжку. Пусте, просто трохи лихоманить, я лікуюся джином. Я вже звик до цих нападів. Малярія. Я підчепив її, певне, в ті часи, коли був папою Римським. Ні, це тільки наполовину жарт. Я знаю, що ви думаєте: «Спробуй-но збагнути, де правда, а де вигадка в його розповідях». Щиро кажучи, так воно і є. Я й сам іноді... Бачте, один мій близький знайомий поділяв людей на три категорії: одні воліють нічого вже не приховувати, аби тільки не брехати, інші воліють збрехати, але ніколи не відмовляються від того, що слід приховати, а треті ладні і прибрехати і дещо притримати в таємниці. Даю вам змогу самому вибирати, до якої категорії мене краще віднести. Та хіба все це важливо? Хіба виголошена брехня врешті не приводить до правди? І хіба мої розповіді, правдиві чи вигадані, не мають однакової мети, однакового сенсу? То чи не все одно, правдиві вони чи вигадані, якщо в обох випадках вони малюють, ким я був і ким став нині. Інколи швидше розкусиш людину, яка бреше, ніж ту, яка говорить правду. Правда, як яскраве світло, засліплює. Брехня, навпаки, легенький напівморок, який чітко вирізняє кожну річ. Ну, думайте що завгодно, а мене нарекли в концтаборі папою. Сідайте, прошу. Вас зацікавила моя кімната? Стіни голі, але все тут охайно. Якась подоба картини Вермеера, але без шаф і каструль. І без книжок також — я вже давно кинув читати. Колись моя оселя була напхом напхана книжками, читаними через п'яте-десяте. Огидна манера, така ж осоружна, як звичка деяких вередунів, які відщипнуть шматочок від паштета з гусячої печінки, а решту викидають геть. А втім, я люблю тільки сповіді, а автори цих сповідей пишуть переважно для того, щоб ні в чому не сповідатися і нічого не сказати з того, що їм відомо. Коли вони ніби переходять до визнання, то якраз тут їм і не можна вірити: одразу ж заходяться труп підрум'янювати. Повірте, я на цій косметиці розуміюсь. Ну, я відразу обрізав. Геть книжки, геть і зайві речі — лише найнеобхідніше, щоб усе було чисто й відлаковано, як домовина. До речі, ці голландські ліжка тверді, мов камінь, а бездоганно білі простирадла, що пахнуть чистотою, — мов той саван. Вам цікаво дізнатися про мої пригоди, що настановили мене папою? Знаєте, звичайнісінькі обставини. От тільки чи стане мені сили розповісти про них. Так, лихоманка, здається, минає. А події ці давні. Відбувались вони в Африці, де завдяки панові Роммелю зайнялося полум'я війни. Я в неї не втручався, ні, не турбуйтесь. Я вже все покінчив і з тою війною, що точилася в Європі. Звісно, мене було мобілізовано, але я так пороху й не понюхав. Либонь, варто пошкодувати за цим. Можливо, все склалося б інакше. Французька армія мене на фронті не потребувала. Мене тільки змусили брати участь у відступі. Таким чином, я знов побачив Париж і німців. Мене вабила думка про Опір — про нього почали подейкувати саме тоді, коли я виявив у собі патріота. Ви посміхаєтесь? Даремно. Я зробив це відкриття в метро, на станції Шатле. В лабіринті переходів там заблукав пес.