Альбер Камю: Падіння

Ми всі — виняткові випадки. І всі хочемо апелювати з того чи того приводу. Кожен вимагає, щоб його визнали невинним будь-що, навіть коли для цього треба оскаржити весь рід людський і самого Бога. Ви не дуже порадуєте людину, похваливши її за ті старання, завдяки яким вона стала розумною або великодушною. Але зате, як вона засяє, якщо ви похвалите її вроджену великодушність. І навпаки, якщо ви скажете злочинцеві, що злочин його залежить не від його натури й не від його вдачі, а від нещасливих обставин його життя, ви завоюєте його палку вдячність. Під час вашої промови на захист він вибере саме ту хвилину, коли ви говорите про ті обставини, й заплаче. Але ж немає жодної заслуги у вродженій чесноті чи природному розумі. Не зростає, звісно, й відповідальність за злочин, коли його вчинено через злочинну натуру його винуватця, а не через обставини. Але ці пройди вимагають помилування, тобто безвідповідальності, й безсоромно посилаються для свого виправдання то на свою натуру, то на пом'якшувальні обставини, навіть якщо ці посилання й суперечливі. Для них головне, щоб їх визнали невинними, не піддали сумніву їхні природні чесноти, а їхні гріхи вважали за наслідок нещасливого збігу обставин, тимчасове лихо. І все це потрібне людям на те, щоб уникнути осуду. Тут просто не добереш що й до чого, дуже важко викликати в людей захват мерзенною вдачею злочинця і воднораз досягти, щоб його простили, а тому всі намагаються забагатіти. Чому? Ви замислювались над цим? Багатство — це могутність, правильно. Але важливе тут інше: багатство рятує вас від негайного суду, витягає вас із юрби, що штурмує вагони метро, і дає вам автомобіль, що сяє нікелем, ізолює вас у просторих добре пильнованих парках, у спальних вагонах і в каютах-люкс. Багатство, мій друже, — це ще не виправдання злочинця, але відстрочка, і то вже добре... Не вірте приятелям своїм, як вони прохатимуть вас говорити з ними щиро. Вони просто сподіваються, що своєю обіцянкою нічого від них не приховувати, ви підтримаєте їхню високу думку про самих себе. Та хіба щирість може бути умовою приязні? Намагання встановити істину за будь-яку ціну — то пристрасть, яка нікого не помилує і ні перед чим не зупиниться. То навіть вада, дуже рідко надзвичайне правдолюбство буває вигідне, найчастіше це егоїзм. Отож, якщо ви опинитесь у такій ситуації, і не думайте: обіцяйте бути правдивим і брешіть, совісті не питаючись. Ви вволите бажання приятелів і доведете їм свою прихильність. Це безперечна істина, недарма ми рідко довіряємось тим, хто кращий за нас. Радше ми уникаємо їхнього товариства. Найчастіше ми сповідаємося тим, хто схожий на нас й поділяє наші вади. Ми зовсім не хочемо виправлятися, не прагнемо самовдосконалення: передусім треба, щоб нас судили з усіма нашими вадами. Нам хочеться, щоб нас пожаліли й підтримали. Словом, ми хотіли б і не вважатися за винних і не старатися очиститися. В нас не досить цинізму і не досить чесноти. В нас нема ні сили зла, ні сили добра. Ви читали Дайте? Невже? До лиха! То ви тоді знаєте, як це в Данте? Адже він допускає, що ангели були нейтральні у чварах між Богом і Сатаною. Він відводить їм місце перед дверима, так би мовити, у вестибюлі свого пекла — в так званому Лімбі. Отож ми з вами у вестибюлі, любий друже. Терпіння? Ви, звісно, маєте слушність. Треба набратися терпіння й чекати Страшного Суду. Але от лихо, нам ніколи, ми поспішаємо. Так поспішаємо, що мені довелося навіть стати суддею на покуті. Однак мені треба було впорядкувати свої відкриття і дати раду кпинам моїх сучасників. Від того вечора, як мене покликано до відповіді, а мене таки справді покликано, я мусив відповісти або принаймні пошукати відповіді. То було нелегко. Я довго блукав навмання. І той постійний регіт і кпини навчили мене краще розуміти самого себе й побачити нарешті, що я не такий уже сіряк. Не посміхайтесь, ця істина не така вже елементарна, як здається. Елементарними називаються такі істини, які людина відкриває останніми — та й усе.

Отож після довгого вивчення самого себе я встановив глибоку дволикість людської вдачі. Покопавшись у пам'яті, я збагнув тоді, що скромність допомагала мені здобувати успіх, смиренність — перемагати, а шляхетність — гнітити. Я вів війну мирними засобами і, виявляючи некорисливість, домагався всього, чого мені хотілося. Скажімо, я ніколи не нарікав, що мене не привітали з днем народження, забули цю знаменну дату: знайомі дивувалися з моєї скромності і майже захоплювалися нею. Але дійсна Ті причина ховалася від них: я хотів, щоб про мене забули. Хотів відчути себе ображеним і пожаліти себе. За кілька днів до славетної дати, яку, звичайно, добре пам'ятав, я вже був насторожі, нама гався не допустити нічого такого, що могло б нагадати про неї людям, на чию забудькуватість я розраховував (я навіть збирався якось підробити календар, почеплений у коридорі). Переконавшись у своїй самоті, я міг віддатися солодкій мужній печалі. Отож образ моїх чеснот завжди мав не такий уже й при вабливий зворотний бік. Правда, в певному розумінні, мої . вади обертались на мою користь. Мені, скажімо, доводилось таїти темні боки мого життя, але ця потайливість надавала мені холодного вигляду, який сторонні вважали за гординю доброчесної людини, моя байдужість будила любов до мене, і найбільше мій егоїзм давався взнаки у «шляхетних» моїх вчинках. На цьому я зупинюся — надто велика симетрія пошкодить переконливості. Та що там, я робився запеклим сласником і вже не міг втриматися ні перед запропонованою склянкою вина, ні перед вродливою жінкою-спокусницею. Мене вважали за людину діяльну, енергійну, але царством моїм було любовне ложе. Я кричав про свою чесність, та, либонь, кожного або кожну з тих, кого любив, я зрештою зраджував. Звісно, мої зради не заважали моїй вірності професійному обов'язку, при всій своїй безтурботності я провадив велику роботу: я ніколи не переставав помагати ближнім, хоча б задля власної втіхи. Але хоч би скільки я товк собі ці очевидні істини, вони давали мені лише поверхову втіху. Іноді ранками я піддавав себе суворому суду сумління і доходив висновку, що я надто провинився, зневажаючи людей. І найбільше я зневажав тих, кому допомагав частіше за інших. Вельми поштиво, схвильовано висловлюючи своє співчуття, я, власне, щодня плював у лице всім зустрічним сліпцям. А чи є в цьому хоч яке-небудь виправдання? Щиро кажучи, є, але таке мізерне, що мені просто незручно посилатися на нього. Але хай би там що, ось воно. Я ніколи не вірив, що справи, які заповнюють людське житія, — це щось серйозне. В чому полягає дійсно «серйозне», я не знав, але те, що я бачив довкола, здавалося мені просто грою — то потішною, то набридливою й нудною. Далебі, я ніколи не міг збагнути деяких поривань і поглядів. З подивом і навіть підозрою дивився, приміром, на чудних людей, котрі збавляють собі віку через гроші, впадають у розпач від того, що вони втратили «становище», або з поважним виглядом приносять себе в жертву задля гаразду своєї родини. Мені куди зрозуміліший був мій знайомий, який надумав кинути курити і в якого стало сили волі добитися свого. Та якось уранці він розгорнув газету, прочитав, що випробувано першу водневу бомбу, дізнався, які наслідки таких вибухів, і негайно подався до тютюнової крамнички. Звісно, іноді я вдавав, що приймаю життя всерйоз. Але мені скоро ставало ясно, яка легковажна ця серйозність, і я грав і далі свою роль, по змозі вдаючи з себе людину діяльну, розумну, шляхетну, сповнену громадянських почуттів, співчутливу, — словом, взірцеву. Зупинюся на цьому. Ви, либонь, уже зрозуміли, що я був як оті голландці: вони поряд нас, а їх тут нема; так і я — мене не було саме тоді, коли я посідав у житті надто велике місце. По-справжньому щирим і здатним на ентузіазм я був лише на своїх заняттях спортом та ще на військовій службі, коли ми в полку ставили п'єси задля власної втіхи. І в тому і в тому випадках існували правила гри, зовсім не серйозні, але ми для сміху визнавали їх за обов'язкові. Навіть тепер напхом напханий стадіон, де відбувається недільний матч, і палко люблений мною театр — єдині місця в світі, де я почуваюся ні в чому не винним. Але хто вважатиме таку позицію законною, коли йдеться про любов, про смерть, про зарплатню бідних? Але що мені було робити? Любов Ізольди я міг уявити собі лише в романах або на сцені. А мрущі іноді здавалися мені акторами, що перейнялися своєю роллю. Репліки моїх бідних клієнтів нібито йшли за тим самим сценарієм. І от, живучи серед людей, але не поділяючи їхніх інтересів, я не міг вірити в серйозність своїх обов'язків. З поштивості й безтурботності я відповідав тим вимогам, що ставились до мого фаху, до моїх родичівських і громадянських почуттів, але робив це якось неуважно, що зрештою все зводило нанівець. Я жив під знаком двоїстості, і найважливіші мої вчинки часто бували найнеобдуманіші. Чи не тим я, на додачу до всіх своїх дурощів, не міг дати собі прощення, хоча й люто повставав проти суду свого сумління і суду ближніх, що його я відчував і що змушував мене шукати якоїсь ради. Якийсь час моє життя зовні пливло так, як і раніше, ніби нічого в ньому не змінилося. Воно котилося тією самою колією. І ніби зумисне довкола мене все голосніше лунала хвала. Ось звідки прийшло лихо! Пам'ятаєте: «Горе вам, коли всі хвалитимуть вас!» Золотії слова! Горе мені й було. Мотор щось завередував, хтозна й чому, машина зупинилася. І саме тоді вдерлась у моє повсякденне життя думка про смерть. Я прикидав, скільки літ мені залишається до кінця. Шукав прикладу, коли вмирали люди мого віку. Мене мордували думки, що я не встигну виконати свого завдання. Якого завдання? Я й сам не знав. Щиро кажучи, хіба варто продовжувати те, що я робив? Але річ не зовсім у цьому. Насправді мене переслідував безглуздий страх: а що, як я помру, так і не зізнавшись у всіх своїх ошуканствах і брехні? Ні, треба зізнатися, звичайно, не Богові та його земним заступникам. Ви ж розумієте, я був вище цього. Ні, треба зізнатися людям, скажімо, своєму приятелеві чи улюбленій жінці. Якщо затаїти хоч один обман, він по смерті людини навік залишиться нерозкритим. І ніхто ніколи не дізнається правди, бо єдиний, хто її знав, помер і забрав таємницю в могилу. Мені наморочилося в голові на саму думку про таку безповоротну загибель правди. Нині, скажу між іншим, подібне убивство істини радше дало б мені вишукану втіху. Мене радує, скажімо, певність, що лише я один знаю те, що намагається розгадати весь світ, бо ж у мене сховано річ, яку довго й марно розшукувала поліція трьох країн. Але менше з тим. У той час я ще не знайшов рецепту душевного спокою і дуже страждав. Звичайно, я присаджував себе. Велике діло — брехня однієї людини в історії багатьох поколінь, і що за претензія — кинути світло істини на жалюгідний обман, загублений в океані віків, як дрібочка солі в морі! Я запевняв себе також, що фізична смерть, якщо судити з тих випадків, свідком яких я був, уже сама собою достатня кара, вона дає відпущення всіх гріхів. Ціною передсмертних мук людина дістає спасіння (тобто право зникнути остаточно). Та все одно мій пригнічений настрій усе посилювався, думки про смерть поймали мене невідступне, я прокидався і засинав з ними, і хвала ближніх ставала для мене дедалі нестерпніша. Мені здавалося, ніби разом з ними зростає і робиться безмірною моя брехня, і годі мені вже подолати її. Нарешті настав день, коли я не міг більше витримати. Перший мій порив був безладний. Так, я брехун, і я повинен показати це, повинен кинути мою дволикість в обличчя всім цим бовдурам, поки вони самі її не викрили. Раз мене силують на правду, я прийму виклик. Аби запобігти глузам, я ошельмую себе сам, виставлю на вселюдське посміховисько. Словом, треба було урвати суд. Я хотів привернути глузіїв до себе або принаймні самому стати на їхній бік. Я надумав, скажімо, штовхати сліпців на вулиці, і глуха, геть несподівана радість, яку я спізнав, замислюючи таке, показала мені, до якої міри в душі я ненавидів їх: мені хотілося прохромлювати шини маленьких авто, що їх роблять для калік, або встати, приміром, під риштування, де працюють мулярі й тинькарі, і заволати: «Паскудна голота!», надавати ляпасів маленьким дітям у вагоні метро. Але я тільки мріяв про такі діла і нічого такого не робив, а якщо й робив щось схоже, то забував про свої вибрики. В кожному разі, саме слово «правосуддя» мене лютило до сказу. Я несамохіть уживав його, як і раніше, в своїх промовах на захист підсудних. Але надолужував потім, прилюдно проклинаючи дух гуманності: я заявив, що скоро випущу маніфест, де викрию пригноблених, довівши, що вони пригнічують порядних людей. Якось, коли я їв лангусту на терасі ресторану, мене розлютив нав'язливий прошак, я покликав господаря, звелів йому прогнати жебрака і вдоволено слухав промову цього виконавця страти: «Адже ви всім заважаєте, — казав він. — Ну, зрештою, поставте себе на місце пристойних панів», — переконував він жебрака. Я говорив першому-ліпшому, як мені шкода, що нині вже не вільно робити так, як один російський поміщик, який викликав у мене захоплення своєю вдачею: він наказував машталірові шмагати батогом і тих своїх кріпаків, які вклонялись йому при зустрічі, і тих, які не вклонялись, караючи і тих і тих за зухвалість, бо вважав її в обох випадках однаковою. Згадую, до речі, як я тоді розходився: почав був писати «Оду поліції» та «Апофеоз гільйотини». А головне, змушував себе відвідувати ті кав'ярні, де збирались наші славетні гуманісти. З огляду на мою добру славу, вони мене, ясно, зустрічали дуже прихильно. І там я ніби ненароком вимовляв заборонені поміж них слова. «Слава Богу!» — казав я або ж просто вигукував: «Боже мій!» А ви знаєте, які наші ресторанні атеїсти, ці несміливі богомольці. Почувши такі жахливі, такі недоречні слова, вони бували вражені, мовчки перезирались, потім зчинявся неймовірний ґвалт: одні прожогом тікали з кав'ярні, інші обурено кудкудакали, нічого не бажаючи слухати, і кожен корчився як чорт, покроплений святою водичкою. Вам мій вибрик здається дитинним? Однак у цьому жарті був, мабуть, і певний глузд. Мені хотілося зіпсувати їхню гру, а головне — так, так, — підірвати мою добру славу, що доводила мене до сказу. «Така людина, як ви», — люб'язно казали мені, і я бліднув від люті. Мені більше не потрібна була їхня пошана, бо вона не була всезагальною, та й як вона могла бути всезагальною, коли я сам не міг її поділяти. Отож краще накинути на все — і на суд людський, і на пошану порядного товариства — запону безглуздя і насміху. Мені треба було дати вихід почуттю, яке давило мене. Я хотів розламати гарний манекен, яким я всюди виступав, і показати всім, чим напхано його нутро. Згадую, приміром, розмову, яку я мав провести з молодими адвокатами-стажерами. Роздратований несосвітенною похвалою старшини «стану адвокатів», котрий рекомендував мене аудиторії, я не стерпів. Почав я палко, з захоплюючим піднесенням, якого чекали від мене і яке я за виграшки «видавав» на замовлення. А потім я раптом почав рекомендувати як метод захисту мішанину. Не ту вдосконалену мішанину, до якої вдаються в наших сучасних судищах інквізиції, де садовлять на лаву підсудних водночас і злодія і чесну людину, аби звалити на другого злочини першого. Ні, мова мовилася про те, що злодія там захищають ціною злочину чесної людини, в даному разі — адвоката. Я цілком ясно висловив свою думку. «Уявімо, я взявся боронити якогось зворушливого громадянина, який вчинив убивство з ревнощів. Подумайте, панове присяжні, адже гріх сердитися на цього чоловіка, ви ж бачите, що його природна доброта піддалася непосильному для нього випробуванню сексуальною жагою. Наскільки важливіша та обставина, що я, наприклад, зараз не на лаві підсудних, а на своєму адвокатському місці, хоча я ніколи не відзначався добротою і не мучився, ставши жертвою підступної зради. Я на волі, я не підлягаю суворому вашому осудові, але хто ж я такий? О, щодо пихи — сяю як сонечко, а сам — хтивий цап, гнівливий фараон, затятий нероба. Я нікого не вбивав? Ще ні, звичайно! Але можливо, через мене померли вельми достойні жінки. Цілком може бути. І я здатен узятися знов до свого. А ось він — погляньте на цього чоловіка! — він більш ніколи не вчинить скоєного. Він досі не може опам'ятатися від того, що так перегнув». Ця промова трохи спантеличила моїх молодих колег. Але відразу ж вони оговтались і почали реготати. А потім і зовсім заспокоїлись, коли я підійшов до кінцевої частини промови і красномовно закликав у ній до захисту людської особистості і її гаданих прав. Звичка була дужча за мене. Неодноразово повторюючи ці милі вихватки, я домігся лише того, що трохи похитнув усталену про мене думку. Обеззброїти шанувальників, а головне, самому скласти зброю мені не пощастило. Ніякої радості не дав мені подив, з яким звичайно реагували мої слухачі, їхнє мовчазне збентеження, схоже на те, яке ви зараз відчуваєте, — ні-ні, не заперечуйте. Бачите, не досить самому обвинуватити себе, щоб стати невинним, а то я був би чистий мов те ягня. Треба звинуватити себе особливим робом, знадобилося чимало часу, щоб виробити цю манеру, я відкрив її лише тоді, коли всі відцуралися мене. А доти довкола мене все витав смішок, і всі мої хаотичні зусилля не могли позбавити його доброзичливого, майже лагідного відтінку, від якого мені ставало боляче. Дивіться, здається, починається приплив. Отже, наш корабель скоро відчалить назад. Вечоріє. Погляньте, високо в небі знов збираються голуби. Тиснуться одне до одного, ледь помахуючи крильми, і світло потроху мерхне. Посидьмо мовчки, помилуймося на цю передзахідну досить понуру годину. Ні? Вас більше цікавить моя історія? Ви дуже ласкаві. А втім, я й справді можу тепер вас зацікавити. Перш ніж розтлумачити, що таке суддя на покуті, я вам розкажу усе про розпусту й кам'яні мішки.