Альбер Камю: Падіння

Лялькове містечко, хіба ні? Мальовниче, як писанка! Та я привів вас на цей острів не задля його мальовничості, мій любий друже. Кожен міг би показати вам ці прегарні чепці, дерев'яні черевики й розмальовані будиночки, де сидять рибалки і смалять добрий тютюн, а в кімнатах пахне воском. Ні, я один із тих небагатьох людей, хто може показати вам те, на що тут справді варто подивитися. Ми з вами підходимо до греблі. Треба йти нею, йти якнайдалі від цих гарненьких хаток. Сядьмо, прошу. Ну, як вам тут подобається? Найпонуріший з усіх понурих краєвидів. Погляньте, ліворуч щось схоже на купу попелу, тут їх називають дюнами; праворуч сіра гребля, під ногами — білястий піщаний берег, перед нами — море такого ж кольору, як змилки в кориті, а над цими блідими водами розкинулося широке небо. Якесь немічне пекло, далебі! Лінії тільки горизонтальні, жодної яскравої плями, безбарвний обшир, нежиття. Все затерте, замазане, перед очима образ небуття. І ні душі, головне — ні душі. Тільки ви і я, і перед нами збезлюділа нарешті планета. А небо живе ще? Атож, ваша правда, любий друже. Воно стає щільне від хмар, потім у ньому проблискують прогалини, розчахуються брами серед хмар'я, видно приступки повітряних сходів. Там голуби. Ви. певне, помітили, що небо Голландії заполонили мільйони голубів, незримих голубів, так високо вони літають: вони махають крильми, линуть угору і спускаються усі разом, сповнюючи небесні простори хвилями сірого пір'я, і вітер то заносить їх кудись, то жене назад. Там у високості голуби чекають, чекають цілий рік. Вони кружляють над землею, щось розглядають, хочуть спуститися. Але внизу немає нічого, тільки море й канали, дахи, а на них вивіски, і жодної голови, на якій птах міг би примоститися. Вам не зрозуміло, що я хочу сказати? Признатися, я втомився. Гублю нитку оповіді, плутаюсь у словах, уже немає тої ясності думки, за яку вихваляли мене друзі. А втім, це я з принципу кажу «друзі». Друзів у мене нема, а тільки спільники. Зате число їх зросло — весь рід людський і серед них ви — перший. Той, хто поруч мене, завжди перший. Звідки я знаю, що в мене немає друзів? Дуже просто: я відкрив той факт, коли надумав укоротити собі віку, щоб утнути їм лихий жарт і ніби покарати їх, чи що. Але кого тут карати? Дехто здивувався б, і тільки, а покараним ніхто б себе не відчув. Я зрозумів, що в мене не було друзів. Та коли б у мене вони й були, що мені до того? Аби я міг, заподіявши собі смерть, побачити, які будуть у них фізіономії, тоді так, справа була б варта заходу. Але в землі темно, любий друже, дошки домовини грубі, саван надто цупкий. От коли б очима душі пощастило побачити. Та чи існує вона, та душа, і чи має вона очі? Але цього ніхто не певен і ніколи не був певен. А то знайшлася б якась рада, можна було б змусити людей всерйоз поставитись до тебе. Адже переконати їх у твоїй правоті, в щирості, в болісних твоїх муках можна тільки своєю смертю. Поки ти живий, ти, сказати б, сумнівний випадок, ти маєш право розраховувати лише на скептичне до тебе ставлення. От якби була певність. що можна буде самому навтішатися видовиськом власної смерті, то варто було б клопотатися довести їм те, чому вони не бажали вірити, і здивувати їх. А так що ж? Ти накладеш на себе руки, і тоді чи не все одно, вірять тобі чи не вірять? Тебе вже нема серед живих, ти не бачиш, хто здивований, хто журиться, недовго, звичайно, — словом, не можеш бути, як про те мріє кожен, на власному своєму похороні. Щоб не давати приводу до сумніву, треба просто померти, та й годі. А може, це й добре, що ми нічого не побачимо? Їхня байдужість завдала б нам чимало муки. «Ти за це поплатишся», — сказала одна дівчина своєму батькові, який не дозволив їй вийти заміж за якогось вичепуреного хлюста. Й заподіяла собі смерть. Але батько ніскільки не поплатився. Над усе він любив риболовлю зі спінінгом. Через три тижні він уже поїхав рибалити, мовляв, «щоб забутися». Батько правильно розрахував — він забув покійну дочку. Щиро кажучи, дивуватися можна було б, аби все сталося навпаки. Або от — чоловік надумав померти, аби покарати дружину, а насправді — вернув їй свободу. То краще вже не бачити цього всього. Та ще наразився б на ризик почути, як пояснюють твоє самогубство. Щодо мене, то я наперед знаю: «Він наклав на себе руки, бо вже не міг терпіти...» Ах, любий друже, які люди нездогадливі, яку вбогу мають уяву. Вони завжди гадають, що людина вкорочує собі віку з якоїсь одної причини. Але ж для самогубства цілком можна мати й дві причини. Ні, такого їм і на думку не спадає. То навіщо зводити порахунки з життям, доброхіть собою жертвувати, намагаючись створити про себе якесь уявлення? Ти помреш, а вони скористаються з випадку й вигадають безглузді або вульгарні причини твоєї смерті. Мученикам, любий друже, слід вибирати між забуттям, глузами чи використанням їхньої смерті з якоюсь метою. А щоб їх збагнули?.. Та ніколи. А потім, навіщо лукавити, я люблю життя, то моя дійсна слабкість. Так люблю життя, що годі мені й уявити що-небудь за його межами. В цьому життєлюбстві є щось плебейське, вам не здається? Аристократія дивиться на себе і на своє життя трохи збоку. Якщо треба, аристократ помре, він радше зламається, ніж зігнеться. А я згинаюсь, бо все ще люблю себе. От після усього почутого, як ви гадаєте, що зі мною сталося? Відчув огиду до себе? Аж ніяк! Огиду я відчув до інших. Звісно, я знав власні огріхи і шкодував, що маю вади, але й далі з похвальною впертістю забував про них. Зате суд над іншими людьми безперестану тривав у серці моєму. Вас від цього, звичайно, пересмикує? Вам, певне, здається все це нелогічним. Але річ тут не в логіці. Річ у тому, щоб якось утекти, так, головне — ухилитися від суду. Я не кажу — утекти від кари. Кару без суду ще можна перенести. Вона має назву, що гарантує нашу безвинність, — лихо. Ні, ідеться про те, щоб уникнути суду, уникнути марудної судової розправи, одразу її урвати, щоб вирок ніколи не було ухвалено. Але уникнути суду не так-то легко. Нині ми завжди готові і судити, і блудити. З тією різницею, що в першому випадку нема чого боятися невдачі. Якщо маєте сумнів, прислухайтесь коли-небудь, про що говорять за табльдотом у серпні на курортах, куди наші жалісливі співвітчизники приїжджають лікуватися від нудьги? А якщо й тоді не зважитесь зробити висновку, почитайте твори наших сучасних знаменитостей або придивіться, що відбувається серед вашої власної рідні. Повчальні будуть спостереження. Отож не даваймо, друже мій, бодай найменшого приводу осуджувати нас. А то нас рознесуть, розшарпають на клапті. Ми повинні бути обачними, як приборкувач диких звірів. Якщо такий приборкувач, на лихо, порізався бритвою перед тим, як увійти в клітку до хижаків, він стане для них ласим куснем. І я одразу відчув небезпеку того дня, як у думки мені закралася підозра, що я не така вже й цяця. Відтоді я зробився недовірливий. Якщо в мене трошки витекло крові, тут мені й кінець — зжеруть всього з тельбухами. Мої взаємини з сучасниками зовні лишалися такі самі, але помалу розладнувалися. Друзі мої змінилися. При кожній нагоді вони вихваляли те почуття врівноваженості й певності, яке вони спізнавали біля мене. Проте я примічав лише дисонанси в своїй душі, якийсь розлад; я відчував себе вразливим, відданим на поталу громадській думці. Люди вже не здавалися мені поштивою аудиторією слухачів, до якої я звик. Коло, центром якого була моя особа, розірвалось, і вони розташувались тепер у ряд, як судді у трибуналі. Від тої хвилини, як я почав боятися, що мене є за що осуджувати, я раптом зрозумів, яке в них непоборне прагнення судити. Так, ось вони переді мною, як і раніше, але вони сміються. Точніше, мені здалось, ніби кожний зустрічний дивиться на мене, затамувавши сміх. У ту пору я навіть мав таке враження, наче їм хочеться мене перечепити. Двічі чи тричі я й справді спотикався ні з того ні з сього, заходячи в якесь прилюдне місце. А раз навіть гепнувся біля порога. Француз-картезіанець, яким я можу себе назвати, одразу опанував себе і приписав те, що сталося, божеству, доступному нашому глузду, тобто випадковості. І все-таки недовірливість мене не полишала. Оскільки увага моя загострилась, я легко відкрив, що маю ворогів. По-перше, серед колег-адвокатів, по-друге, в світському товаристві. Одних дратувало, що вони зобов'язані мені за якусь послугу. Інші гадали, що я мав зробити їм послугу, а не зробив. Власне, все це була звичайна річ, і такі відкриття не надто смутили мене. Куди важче й болісніше було допустити, що я маю ворогів серед людей, ледь мені знайомих, а то й геть не знайомих. Через свою простодушність, яку ви, мабуть, помітили в мені, я гадав, що варто людині познайомитися зі мною ближче, як вона полюбить мене. Таж ні! Найбільше ворожості я зустрічав серед тих, з ким тільки шапкувався і сам їх добре не знав. Безперечно, вони підозрювали, що я живу на всю губу, гуляю й не соромлюся свого раювання, а то річ непростима. Вигляд щасливця, мазунчика долі, а надто як він цим хизується, може довести до сказу навіть осла. Крім того, я жив таким повним життям, так мало мав часу, що цурався багатьох охочих заприязнитися зі мною. З тієї таки причини я легко забував про них. Але ж ті охочі заприязнитися були людьми, котрі не жили повним життям, і вони добре пам'ятали, що я їх зневажив. Отож візьмімо один приклад, жінки врешті обходилися мені дорого. Часу, присвяченого їм, я не міг присвятити чоловікам, а вони не завжди мені те прощали. Що тут діяти? Щастя й успіхи прощають нам лише тоді, коли ми згодні великодушно поділити їх з іншими. А як хочеш бути щасливим, то годі клопотатися про інших. Тут не даси ради. Будь щасливий і осуджуваний або не знай осуду й будь горопахою. А до мене ставилися ще несправедливіше: мене осуджували за минуле моє щастя. Я довго жив в ілюзії вселюдської злагоди, тоді як звідусіль на мене, неуважливого, усміхненого щасливця, сипалися стріли кпинів та слова осуду. Того дня як я почув сигнали тривоги, з очей мені спала полуда, я раптом відчув усі завдані мені рани й одразу знесилів. Увесь світ почав із мене сміятися. Такого знущання негоден винести ніхто (окрім мудреців, себто тих, хто не живе). Єдина відсіч — це злість. Іноді люди поспішають осудити тебе, щоб самим не зазнати осуду. Ну що ви хочете? Найприродніша й найпростодушніша думка, що спадає людині ніби з глибини її єства, — це думка, що вона невинна. З цього погляду ми всі скидаємося на того французького хлопчика, котрий у Бухенвальді вперто хотів подати скаргу писареві — той був також арештант і заносив його ім'я до списку в'язнів. Скаргу? Писар та його товариші засміялися: «Марно, голубе мій. Тут скарг не приймають». — «Але бачте, пане, — казав маленький француз, — у мене винятковий випадок. Я не винен».