Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Після Доббінового від’їзду залишилося кілька книжок, позначених його прізвищем: наприклад, німецький слов­ник з написом «Вільям Доббін,*** полк» на титульній сторінці, путівник з його ініціалами та ще кілька томиків, що належали майорові.

Еммі склала їх на комод, де, під портретами обох Джорджів, стояли її кошик з шитвом та скринька з письмовим приладдям, а також лежали біб­лія і молитовник.

Крім того, майор, їдучи, забув свої ру­кавиці; і ось Джорджі, порпаючись якось у материній скриньці, знайшов ті рукавиці, рівненько складеними й схованими в так званій потайній шухлядці скриньки.

Не цікавлячись товариством і дуже нудьгуючи на бен­кетах, Еммі більше любила вечорами вирушати на довгу прогулянку з Джорджі (на той час Ребека залишалася з Джозом)., і тоді мати й син провадили такі розмови про майора, що навіть хлопчик не міг стримати усмішки. Емі­лія казала йому, що, на її думку, кращої людини за ма­йора Вільяма немає в світі,—він найшляхетніший, найласкавіший, найвідважніший і найскромніший. Знов і знов вона (розповідала йому, що вони геть усе завдячують ве­ликодушній увазі свого ласкавого приятеля, що він їм допо­магав у годину скрути і горя, піклувався про них, коли всім іншим було до них байдуже, що всі його това­риші вихоплювались ним, а сам він ніколи жодним словом не згадував про свої подвиги, що батько Джорджі довіряв йому більше, ніж будь-кому іншому, і що добрий Вільям завжди його підтримував.

Коли твій дідо був ще хлопчиком,— казала вона,— він часто розповідав мені, що Вільям ще в школі засту­пився за нього перед одним розбишакою. І відтоді вони завжди приятелювали, аж до останнього дня, коли твій любий тато поліг у бою.

А Доббін убив того чоловіка, що вбив тата? — запи­тав Джорджі.— Певне, що вбив, або вбив би, якби спіймав його, правда, мамо? Коли я стану солдатом, то ненавиді­тиму французів! Ось побачите!-За такими розмовами здебільшого й минав той час, коли вони були разом.

Простодушна жінка зробила хлопчика своїм повірником. А він любив Вільям а так само, як і всі, хто його добре знав.

До речі, місіс Бекі, щоб не відставати у вияві почуттів, і собі повісила в кімнаті портрет, чим здивувала й насмі­шила багатьох своїх знайомих і дуже втішила оригінал, яким був не хто інший, як наш знайомий Джоз. Ощасли­вивши родину Седлі своєю появою в них, Бекі, яка при­була туди з надзвичайно скромним, щоб не сказати, мі­зерним багажем, мабуть, соромилася непоказного вигляду своїх валізок та коробок і тому часто згадувала про зали­шені в Лейпцигу речі, звідки їх мали переслати сюди. Сину мій, коли мандрівник увесь час говорить про свій розкіш­ний багаж, який випадково виявився не з ним,— стере­жися його! В дев’яти випадках з десяти то шахрай.

Ні Джоз, ні Еммі не знали цього важливого правила. Для них, мабуть, не мало значення, чи справді в Бекі є багато гарних суконь у її відсутніх валізах. Та оскільки теперішні її убори були дуже приношені, Еммі забезпе­чувала товаришку речами зі своїх запасів або водила до найкращої в місті кравчині й там замовляла їй усе необ­хідне.

Тепер, будьте певні, Бекі вже не носила порваних ко­мірців і збляклого шовку, що сповзав з плечей. Зі. зміною життєвих обставин вона змінила й свої звички — закину­ла баночку а рум’янами перестала вживати збуд­ник, до якого була звикла, чи принаймні вдавалася до нього тільки у виняткових випадках—наприклад, коли Джоз літніми вечорами, поки Еммі з сином були на прогулянці, вмовляв її випити чарку грогу. Та якщо Бекі суворо об­межувала себе, то зовсім інакше поводився негідник Кірш, провідник: його не можна було відірвати: від пляшки, і він ніколи не знав, скільки випив, приклавшись до неї. Часом він сам дивувався, чого так швидко меншав французького коньяку в містера Седлі. Та облишмо цю делікатну тему. Бекі, мабуть, зловживала напоями куди менше, ніж до свого переїзду в порядну родину.

Нарешті з Лейпцига прибули ті скрині, що ними Бекі хвалилася,— їх було три, але зовсім не великих, і не гар­них. Та й щось не видно було, щоб вона витягала з тих скринь якісь сукні чи оздоби. З однієї скриньки, де зберігалася купа різних паперів (то була та сама скринька, в якій шалено порпався Родон Кроулі, шукаючи схованих грошей Ребеки), вона врочисто дістала якийсь малюнок, пришпилила його на стіну в своїй кімнаті, й підвела до нього Джоза. То була сцена зі східного життя: портрет якогось чоловіка, виконаний олівцем,— тільки обличчя йому підмальовано рожевим кольорам,— що верхи на слоні віддалявся від кількох кокосових пальм і пагоди.