Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Пожалься боже, та це ж мій портрет! — вигукнув Джоз.

Справді, то був він у молодості в китайчаній куртці крою 1804 року. Той малюнок колись давно висів на Рассел-сквер.

Я купила його,— тремтячим від хвилювання голосом сказала Бекі.— Я тоді ходила поглянути, чи не можна чимось допомогти моїм любим друзям. І ніколи вже з ним не розлучалась — та й ніколи не розлучуся!-Не розлучитесь? — вигукнув Джоз, сповнений неви­мовного захвату й гордощів.— То він вам і справді такий дорогий через мене?-Ви й самі добре знаєте, через кого,— відповіла Бекі.— Але навіщо про це говорити... навіщо думати... на­віщо оглядатися назад. Надто пізно!-Та вечірня розмова дуже припала Джозові до серця. Еммі тільки заглянула до вітальні й пішла спати, бо по­чувала себе стомленою і нездоровою. Джоз та його пре­красна гостя просиділи вечір у чарівному tête-à-tête, і сестра містера Седлі, лежачи без сну в сусідній кімнаті, чула, як Ребека співала Джозові давні романси десь 1815 року. Дивно, але тієї ночі він також спав не краще за Емі­лію.

Був червень, а отже, й розпал сезону в Лондоні. Джоз, який щодня читав незрівнянного «Галіньяні» (найкращого приятеля вигнанців), під час сніданку пригощав дам урив­ками з цієї газети. Щотижня в ній дають повний звіт про військові переміщення, і Джоз як людина, що й сама колись нюхнула пороху, дуже цікавився ними. Одного разу він прочитав: «Повернення *** полку. Грейвзевд, 20 черв­ня. «Ремчандер», корабель Ост-Індської компанії, сьогодні вранці зайшов у гирло Темзи, маючи на борту 14 офіцерів і 132 солдати цієї хороброї частини. їх не було в Англії чотирнадцять років. Вони були послані за море через рік після славетної битви під Ватерлоо; в якій брали діяльну участь, а потім відзначилися в бірманській війні. Полковник-ветеран сер Майкл О’Дауд, кавалер ордена Лазні, його ~ дружина і його сестра висадилися тут учора разом з капі­танами Поскі, Стаблом, Мекро й Мелоні, лейтенантами Смітом, Джонсом, Томпсоном і Ф. Томпсоном, хорунжими Гіксом і Греді. На пристані оркестр виконав національний гімн, і натовп гучно вітав хоробрих ветеранів, коли вони їхали до готелю Уейта, де був влаштований розкішний бенкет на честь захисників Давньої Англії. Під час обіду, поданого, певна річ, з властивою для Уейта вишуканістю, вітальні вигуки під вікнами й далі не стихали, тож леді О’Дауд і полковник вийшли на балкон і випили за здо­ров’я своїх земляків по келиху найкращого уейтівського бордо».

Другого разу Джоз прочитав коротке повідомлення: «Майор Доббін прибув до *** полку в Чатем»; потім він оголосив звіт про відрекомендування при дворі полковни­ка сера Майкла О’Дауда, кавалера ордена Лазні, леді О’Дауд (яку відрекомендовувала місіс Моллой Мелоні з Белімелоні) і міс Глорвіни О’Дауд (яку відрекомендову­вала леді О’Дауд). Невдовзі після цього прізвище Доббіна з’явилося в списку підполковників, тому що старий мар­шал Тіптоф помер під час переїзду *** полку з Мадраса і король ласкаво зволив перевести полковника сера Майкла О’Дауда, після повернення до Англії, в чин генерал-майора, доручивши йому й далі очолювати славетний полк, яким він так довго командував.

Про деякі з цих подій Емілія вже знала. Листування між Джорджем та його опікуном аж ніяк не припиня­лося. Після свого від’їзду Вільям раз чи двічі написав навіть самій Емілії, але невимушено холодний тон тих листів остаточно переконав сердешну жінку, що вона втра­тила над ним владу й що Доббін, як він сам казав їй, став вільний. Він покинув її, і вона була нещасна. Згадки про його незліченні послуги, про високі й ніжні почуття поставали перед нею і дорікали їй удень і вночі. Еммі, за своїм звичаєм, без кінця роздумувала про них і тепер уже розуміла, яке чисте й гарне кохання вона знехтувала, й докоряла собі за те, що відкинула такий скарб.

Авжеж, той скарб пропав. Вільям його весь витратив. Він уже не кохає Емілію, думав він, так, як кохав раніше. І ніколи не покохає. Почуття, яке він пропонував їй про­тягом багатьох років, не можна відкинути, розбити па друзки, а тоді склеїти так, щоб не видно було тріщин. Мала безтурботна тиранка саме так розбила його кохання. «Ні,— знов і знов міркував Вільям,— я сам себе дурив і втішав марною надією. Якби вона була гідна того ко­хання, що я їй пропонував, то давно б відповіла на нього. Це була наївна помилка. Та хіба все наше життя не скла­дається з таких помилок? І якби я навіть домігся свого, то чи не розчарувався б другого ж таки дня після перемоги? Чого ж мучитися й соромитись своєї поразки?»-Чим більше Доббін думав про цю довгу пору свого жит­тя, тим чіткіше бачив, як він помилявся.