Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

У романтичну пору обіду з’явився містер Джорджі й знов звернув увагу на те, що Доб відсутній. За столом пану­вала мовчанка. Джозів апетит не зменшився, зате Еммі не взяла в рот ані шматочка.

Після обіду Джорджі розташувався на підвіконні вели­чезного старовинного вікна, що опукло виступало зі стіни й одним боком виходило на Ринкову площу, де стояв готель «Слон», його мати щось старанно робила поряд. Раптом хлопець помітив якийсь рух перед будинком майора по той бік вулиці.

Гляньте! — вигукнув він.— Он Добів ридван... його викочують з подвір’я.

«Ридваном» звали Добів екіпаж, куплений за шість фун­тів стерлінгів, з якого всі вони завжди сміялися. Еммі стрепенулася, але нічого не сказала.

Ти ба! — вів далі Джорджі.— Френсіс виходить з ва­лізами, а Кунц, сліпий на одне око форейтор, веде трьох Schimmels. /Сивих коней (калічена чім.)/. Ви гляньте на його чоботиська й жовту курт­ку... ото проява! Що? Вони запрягають коней у Добів екі­паж. Він кудись їде?-Так,— сказала Еммі,— він вирушає в подорож.

Вирушає в подорож? А коли він повернеться?-Він... він не повернеться,— відповіла Еммі.

Не повернеться? — вигукнув Джорджі і схопився з місця.

Сидіть, сер! — гримнув на нього Джоз.

Сиди, Джорджі,— сказала й мати. Обличчя в неї було дуже сумне.

Хлопчик залишився, але почав неспокійно крутитися по кімнаті. Він ставав коліньми на підвіконня, знов зіска­кував, всім своїм виглядом виказуючи нетерплячість і за­цікавлення.

Коні були запряжені, багаж прилаштований. Френсіс вийшов з будинку, несучи зв’язані докупи шпагу, ціпок і парасольку майора й поклав їх у карету. Потім виніс скриньку з письмовим приладдям та бляшану коробку з трикутним капелюхом і поставив їх під сидіння. На­останці він з’явився з старим, поплямованим синім пла­щем з червоною камлотовою підшивкою, що не раз уку­тував свого власника за ці п’ятнадцять років і hat manchen Sturm erlebt /Пережив немало бур (нім./), як співалося в популярній пісні тих часів. Він був куплений для ватерлооської кампанії і захищав від холоду Джорджа та Вільяма після нічної битви під Катр-Бра.

З’явився старий Бурке, господар будинку, тоді Френсіс ще з якимись пакунками...

останніми пакунками... тоді майор Вільям. Бурке хотів поцілувати його. Майора обож­нювали всі, з ким він мав якісь стосунки. Йому насилу пощастило уникнути тих виявів прихильності.

Їй-богу, я таки піду! — вигукнув Джордж.

Передай йому оце,— мовила Бекі, далеко не байдужа до того, що відбувалося на вулиці, й тицьнула хлопцеві в руку якийсь папірець.

Той кинувся стрімголов сходами вниз і миттю перебіг вулицю. Жовтий форейтор уже легенько поляскував ба­тогом.

Вільям, звільнившись від обіймів господаря, сів уже в екіпаж. Джордж вскочив туди слідом за ним, обхопив (вони побачили з вікна) його руками за шию і засипав запитаннями. Тоді пошукав рукою в кишені жилета й простяг йому записку. Вільям досить квапливо схопив її і розгорнув тремтячими руками, та вираз його обличчя відразу ж змінився, він розірвав папірця навпіл і викинув з екіпажа. Потім поцілував Джорджі в голову, і той з допомогою Френсіса зліз додолу, витираючи кулаками очі. Він все ще очікував, тримаючись за дверці.

Fort, Schwager!/ Рушай, фурмане! (Нім.)/ — Жовтий форейтор гучно ляснув батогом, Френсіс скочив на передок, коні рушили, і Доббін похилив голову на груди. Він так і не підвів її, коли проїздив попід Еміліїними вікнами. А Джорджі, залишив­шись сам на вулиці, на очах у всіх голосно заплакав.

Вночі покоївка Еммі почула, як він знов плакав, і при­несла варення з морелей, щоб потішити його. Вона також поплакала разом з ним. Усі вбогі, всі скромні, всі чесні й добрі люди, що знали майора, любили цього ласкавого й простого чоловіка.

А щодо Еммі, то хіба вона не виконала свого обов’язку? їй на втіху залишився портрет Джорджа.

Розділ LXVII У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЗВИЧАЙНІ РЕЧІ: НАРОДЖЕННЯ, ОДРУЖЕННЯ, СМЕРТЬ

Хоч у Ребеки й був таємний план, за яким щире Доббінове кохання мало дістати винагороду, ця жіночка вва­жала, що розголошувати його не варто; до того ж вона була найдужче зацікавлена в своєму власному добробуті, а не в чиємусь іншому, тому хотіла спершу обміркувати багато питань, що стосувалися її самої і хвилювали її куди більше, ніж земне щастя майора Доббіна.

Несподівано Бекі опинилася в затишному й зручному помешканні, в оточенні, друзів, ласкавих, добродушних, простих людей, яких вона вже хтозна-відколи н& зустрі­чала: і хоч вона була волоцюгою з огляду на обставини і за своїми нахилами, траплялися хвилини, коли відпочи­нок давав їй велику втіху. Як часом затятому арабові, що ціле своє життя кочує в пустелі на спині верблюда, при­ємно буває відпочити біля кринички під фініковими паль­мами або завернути в місто, потовктися на базарі, освіжи­тися в купелі й помолитись у мечеті, перше ніж знов вирушати на розбій, так і шатра та плов Джоза Седлі по­добалися нашій маленькій ізмаїлтянці. Вона спутала свого коня, скинула з себе зброю і задоволено сіла грітися біля господаревого багаття. Перерва в неспокійному ман­дрівному житті несподівано виявилася страшенно милою і приємною.