Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Так, пані, заважає,— сказав майор.— Коли я в цьому домі маю якусь владу...

Ніякої влади ви тут не маєте! — перебила його Емі­лія.— Ти залишишся в мене, Ребеко. Я тебе не кину через те, що всі тебе переслідують, і не ображу через те, що... що майор Доббін надумав тебе ображати. Ходімо звідси, люба. І вони з Ребекою рушили до дверей.

Майор відчинив їх. Та коли дами проходили, він узяв Емілію за руку й мовив: Залишитесь, будь ласка, на хвилину, мені треба пого­ворити з вами.

Він хоче говорити з тобою за моєю спиною,— з вигля­дом мучениці сказала Бекі.

Емілія у відповідь взяла її за руку.

Присягаюся честю, що я маю намір говорити не про вас,— мовив Доббін.— Верніться, Еміліє.

І вона повернулася. Доббін уклонився місіс Кроулі, за­чиняючи за нею двері.

Емілія дивилася на нього, прихи­лившись до дзеркала. Обличчя й губи в неї побіліли.

Я був дуже схвильований, коли щойно говорив,— по­чав він, трохи помовчавши.— І дарма сказав про свою владу у вашому домі.

Атож,— сказала Емілія; зуби в неї цокотіли.

Принаймні я маю правд на те, щоб мене вислухали,— повів далі Доббін.

Дуже великодушно нагадувати мені, що ми вам багато чим зобов’язані,— відповіла вона.

Право, яке я маю на думці, дав мені батько Джор­джа,— сказав Вільям.

Так, а ви образили його пам’ять. Учора. Ви й самі знаєте. І я вам ніколи цього не прощу. Ніколи! —заявила Емілія. Тремтячи з гніву і хвилювання, вона кидала в нього цими короткими фразами, мов каменями.

Невже ви й справді так думаєте, Еміліє? — сумно мовив Вільям.— Невже ці слова, сказані зопалу, можуть переважити відданість, яка тривала ціле життя? Я гадаю, що нічим не образив пам’яті Джорджа, і якщо вже нам почати обмінюватись докорами, то я принаймні не заробив жодного від його вдови і матері його сина.

Поміркуйте про це потім... на дозвіллі, і ваше сумління відкине це звинува­чення. Воно вже й тепер відкидає його!-Емілія похилила голову.

Не мої вчорашні слова так вас схвилювали,— повів далі він.— Це був тільки привід, Еміліє, або я дарма кохав вас і спостерігав за вами п’ятнадцять років.

Хіба за цей час я не навчився читати ваші почуття й заглядати у ваші-думки? Я знаю, на що здатне ваше серце: воно може від­дано чіплятися за спогад і плекати мрію, але не вміє від чувати такої прихильності, якої заслуговує моя любов і яку я б здобув у великодушнішої за вас жінки. Ні, ви не варті кохання, яке я вам дарував. Я весь час знав, що винагорода, задля якої я змагався ціле своє життя, не варта такого зусилля, що я був просто дурнем, якого засліпило кохання і який прагнув виміняти за свою вірність і запал мізерні залишки вашої любові. Я кидаю цей торг і відступаю. Я вас ні в чому не звинувачую. Ви дуже добрі і зробили все, що могли, але ви нездатні... нездатні піднятися до висот того почуття, яке я мав до вас і яке з гордістю

Розділила б жін­ка з величнішою, ніж у вас, душею. Прощавайте, Еміліє. Я спостерігав за вашою боротьбою. Треба її кінчати. Ми обоє стомилися від неї.

Емілія заніміла, перелякана тим, що Вільям так раптово розірвав пута, якими вона його тримала, і заявив про свою незалежність і перевагу. Він так довго лежав біля її ніг, що сердешна жінка вже звикла його топтати. Вона не хо­тіла виходити за нього заміж, але хотіла тримати біля себе. Не хотіла нічого давати йому, але хотіла, щоб він віддавав їй усе. В коханні часто укладають такі угоди.

Вільямів напад розбив і знищив Емілію. її ж атака ще раніше була відбита.

Чи це означає, Вільяме... що ви... що ви їдете геть?—запитала вона.

Він невесело засміявся.

Я вже раз їхав і повернувся за дванадцять років. Ми тоді були молоді, Еміліє.

Прощавайте. Я згаяв чималу ча­стину свого життя на цю гру.

Поки вони розмовляли, двері в кімнату місіс Осборн були прочинені: Бекі трималася за дужку й повернула її тієї миті, коли Доббін відпустив, тому вона чула кожне слово з їхньої розмови. «Яке в цього чоловіка добре серце,— думала Ребека,—і як безсоромно бавиться ним ця жінка!» .. Вона захоплювалася Доббіном і не мала на нього зла за те, що він виступив проти неї. То був відвертий, чесний хід. «Ох,—зітхнула вона,—якби я мала такого чоловіка, як він,— обдарованого серцем і розумом! Я б не подивилася, що в нього великі ноги!..» І, швидко зміркувавши, вона по­бігла до своєї кімнати й написала Доббінові записку, бла­гаючи його залишитись на кілька днів... відкласти від’їзд... вона могла б прислужитися йому в справі з Е.

Розмова закінчилась. Ще раз бідолашний Вільям дійшов до дверей і вже не вернувся. А вдовичка, що зчинила всю цю бучу, домоглася свого, здобула перемогу, і їй залишалось тільки досхочу натішитись нею. Нехай дами позаз­дрять її тріумфові.