Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Ходімо до зали, де вечеряють, місіс Родон,— сказав той джентльмен.— Мені теж захотілося набити черево,-коли я побачив, як ця панота напихається. Гайда, спро­буємо, яке тут шампанське.

Бекі здавалося, що майор уже й так трохи перебрав міру.

Другого дня вона подалася в Монте-Пінчо — Гайд-парк римських гульвіс — можливо, сподіваючись ще раз поба­чити лорда Стайна. Але вона зустріла там іншого знайо­мого — містера Фіча, довірену особу його милості. Він підійшов до Бекі й досить недбало кивнув їй, торкнувшись пальцем капелюха.

Я знав, що мадам тут,— мовив він.— Я йшов за вами від вашого готелю. Мені треба дати вам одну пораду.

Від маркіза Стайна? — запитала Бекі з такою гідною міною, на яку ще була здатна, завмираючи від надії і спо­дівання.

Ні,— відповів камердинер,— від себе самого. Рим ду­же нездорове місце.

Не в цю пору року, мосьє Фіч, а тільки після велико­дня.

Запевняю вас, мадам, що й тепер також. Тут цілий рік хворіють на лихоманку.

Клятенний вітер з боліт весь час убиває людей. Послухайте, мадам Кроулі, ви завжди були bon enfant /Поступливі (франц.)/, і я завжди гарно ставився до вас, parole d’honneur / Слово честі (франц.)/. Бережіться! їдьте геть з Рима, кажу вам, а то захворієте й помрете.

Бекі зареготала, хоч її пойняла шалена лють.

Що? Мене, бідолашну, вб’ють? — запитала вона.— Як романтично! Невже мілорд возить із собою найманих-убивць замість провідників і стилети замість дорожніх речей? Дурниці! Я залишуся, хоча б для того, щоб його дра­тувати. Знайдуться люди, які захистять мене, поки я тут.

Тепер зареготав мосьє Фіч.

Захистять вас?— перепитав він.— Хто? Майор, капі­тан чи будь-хто з тих гравців, яких ви тут бачите, пустять вас на той світ за сто луїдорів. Про майора ЛеДара (він такий майор, як я мілорд і маркіз) ми знаємо такі речі, за які він може потрапити на каторгу або ще й далі! Ми знаємо все, і в нас є всюди друзі.

Знаємо, кого ви бачили в Парижі і яких там знайшли родичів. Так, дивіться на мене, скільки хочете, але це правда. Чому, наприклад, жоден наш посол у Європі не приймає вас у себе? Бо ви образили когось, хто ніколи не прощає і чий гнів ще збіль­шився, коли він вас побачив. Він собі місця не знаходив учора ввечері, як повернувся додому. Пані де Белладонна влаштувала йому сцену через вас, так лютувала, що не доведи господи.

О, то це підступи пані де Белладонни? — мовила Бекі з деякою полегкістю, тому що слова маркізового посланця неабияк злякали її.

Ні, вона тут ні до чого, вона завжди ревнує. Кажу ж вам, що це монсеньйор. Ви дарма показались йому на очі. А коли ви залишитесь тут, то ще захочете показатися. Затямте моє слово. їдьте геть звідси. Лишенько, мілордів екіпаж! — вигукнув він і, схопивши Бекі за руку, кинувся до бічної алеї.

Карета лорда Стайна, виблискуючи геральдичними зна­ками, промчала вулицею, запряжена кіньми, яким не було ціни. На подушках у ній сиділа пані Белладонна, чорнява, квітуча, насуплена, з собачкою на колінах і з білою пара­солькою, що коливалася над її головою, а поруч — старий лорд Стайн, мертвотно блідий, із згаслими очима. Знена­висть, лють чи пристрасть інколи ще спалахували в них, але звичайно вони були тьмяні, наче втомилися дивитись ва світ, у якому для виснаженого старого розпусника уже майже не лишилося ні краси, ні радощів.

Монсеньйор так і не оклигав після подій тієї ночі,— прошепотів мосьє Фіч місіс Кроулі, коли карета проїхала-і Бекі виглянула їй услід з-за кущів, за якими вони ховалися.

«Хоч одна втіха!» — подумала Бекі.

Чи лорд Стайн справді намірявся замордувати місіс Бекі, як погрожував мосьє Фіч (після смерті монсеньйора він повернувся на батьківщину, де його дуже поважали і де він купив у свого володаря титул барона Фічі), а його довірений не захотів плямити рук убивством, чи йому тіль­ки звеліли налякати місіс Кроулі, щоб вона залишила мі­сто, де мілорд хотів прожити зиму й де йому було б дуже неприємно зустрічатися з нею,— ми цього ніколи не зна­тимемо напевне. Але погроза вплинула на нашу прия­тельку, і вона більше не пробувала з’являтися на очі сво­єму колишньому патронові.

Усі знають про сумний скін цього вельможі, що стався в Неаполі через два місяці після французької революції 1830 року: високоповажний Джордж Густав, маркіз Стайн, граф Ґонт із Гонт-касла, пер Ірландії, віконт Гелборо, барон Пічлі і Грілсбі, кавалер найблагороднішого ордена Підв’язки, іспанського Золотого руна, російського ордена святого Миколая першого ступеня, турецького ордена Пів­місяця, перший лорд Пудреної кімнати і грум Чорних сходів, полковник Гонтського, або ж власного його вель­можності регента загону міліції, куратор Британського му­зею, старший брат гільдії святої Трійці, член правління коледжу «Білі ченці» і доктор цивільного права,— помер після кількох серцевих нападів, викликаних, як писали газети, душевним струсом, якого чутливому лордові зав­дало падіння стародавньої монархії.