Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Так наша маленька мандрівниця розставляла своє шатро в різних містах Європи, не знаючи спокою, як Улісс або Бемфілд Мур Кер’ю. їй дедалі більше подобалося таке не­прикаяне життя. Вона стала волоцюгою і приятелювала з такими людьми, що у вас волосся на голові стало б сторч, якби ви їх зустріли.

В Європі немає жодного більш-менш помітного міста, де б не було невеличкої колонії англійських пройдисві­тів — людей, прізвища яких судовий виконавець містер Гемп час від часу виголошує в судовій камері,— молодих джентльменів, часто з дуже добрих родин,— тільки що ті їх зреклися,— постійних відвідувачів більярдних зал і ка­в’ярень, шанувальників закордонних кінних перегонів і гральних столів. Вони заповнюють боргові в’язниці, пия­чать, галасують, б’ються, зчиняють бучі, вони тікають, не сплативши рахунків, викликають на дуель французьких та німецьких офіцерів, вони обігрують у картмістера Бевзі, а діставши гроші, вирушають до Бадена в чудових бричках, вони подвоюють ставки, щоб відігратися, тоді тиняються між столами з порожніми кишенями, обшарпані розби­шаки, злиденні чепуруни, поки ошукають якогось єврея-банкіра, видавши йому фальшивий вексель, або знайдуть ще одного Бевзі і пограбують його. Дуже цікаво стежити за зміною розкошів і злиднів у цих людей. Мабуть, їхнє жит­тя — суцільна велика пригода. Бекі — чи треба нам при­знаватися в цьому? — провадила саме таке шиття, і воно їй досить подобалося. Вона їздила з тими волоцюгами від міста до міста. Місіс Родон, якій так щастило, була відома за кожним гральним столом Німеччини. У Флоренції вона жила на квартирі разом з мадам де Крюшкассе. Я чув, що її вислали з Мюнхена; а мій приятель, містер Фредерік Пі­жон, запевняє, що в її домі в Лозанні майор Ледар î ша­новний містер Дюсейс напоїли його під час вечері, а потім обіграли на вісімсот фунтів. Як бачите, ми змушені трохи торкнутися біографії Бекі; але про цю пору її життя, ма­буть, чим менше буде сказано, тим краще.

Чув я також, що коли місіс Кроулі особливо не щастило, вона подекуди давала концерти й уроки музики. Якась мадам де Родон справді виступала у Вільдбаді на matinée musicale , і їй компанував пан Шпоф, перший піаніст волоського господаря; а мій спритний приятель містер Пролазлі, який знає кожного й подорожував по всіх усюдах, розповідав, що коли він був у Страсбурзі 1830 року, якась madame Rebecque виступала в опері «Біла дама» й викликала страшний скандал у тамтешньому театрі. Публіка свистом прогнала її зі сцени почасти тому, що акторка не вміла співати, але головним чином через вияв недоречної симпатії з боку деяких осіб, що сиділи в пар­тері (туди пускали офіцерів гарнізону).

Пролазлі не сум­нівався, що тією невдатною débutante була не хто інша, як місіс Кроулі.

Власне, вона була просто волоцюгою, що блукала по світу. Коли вона отримувала від чоловіка гроші, то грала, а коли програвала їх, то також не помирала з голоду, хто­зна-як і на які кошти живучи. Казали, ніби її одного разу бачили в Санкт-Петербурзі, але поліція швидко випрова­дила її з тієї столиці, тому аж ніяк не можна вірити чут­кам, що вона потім стала російською шпигункою в Тепліці та Відні. Я навіть чув, що в Парижі вона знайшла одну свою родичку, не більше й не менше як свою бабусю по матері, і та виявилась ніякою не Монморансі, а бридкою старою служницею в якомусь бульварному театрі. їхня зустріч, що про неї, як мені натякали, знали й інші особи, була дуже зворушлива. Автор цієї повісті не має змоги до­кладніше розповісти про ту подію.

Якось у Римі місіс Родон щойно переказали її піврічне утримання на головного тамтешнього банкіра, а оскільки кожного, хто мав на рахунку більше як п’ятсот скуді, за­прошували на бенкети, які цей фінансовий туз влаштову­вав протягом зимового сезону, то й Бекі вшанували запро­шенням, і вона з’явилася на одній із пишних вечірок князя й княгині Полоніа. Княгиня походила з дому Помпіліїв, що по прямій лінії вели свій рід від другого царя Риму та Егерії з дому Олімпійців, а дід князя, Алессандро Полоніа, торгував милом, есенціями, тютюном та хусточками, ходив з дорученнями різних джентльменів і потроху позичав гроші на проценти. В салонах банкіра збиралися всі великі люди Рима — князі, герцоги, посли, митці, музиканти, мон-синьйори, юні мандрівники зі своїми гувернантками —люди всякого чину і стану. Зали банкіра були пишні, залиті світ­лом, на стінах блищали позолочені рами (з картинами), попід стінами — сумнівні антиген, а велетенська позоло­чена корона й герб князя — золотий гриб на рожевому тлі (колір тих хусточок, якими торгував його дід) — та сріб­ний водограй родини Помпіліїв яскріли на всіх стелях, дверях і стінах будинку, а також на атласних балдахінах, готових до прийому пап та імператорів.