Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Quater fang fooce! — повторив студент і, схопившись на ноги, кинувся до своєї кімнати.

Двері зачинилися, і Джоз почув, як він і його товариш на ліжку зареготали.

Бенгалець стояв, спантеличений цією подією, коли двері дев’яносто другого номера відчинилися самі, і в них з’яви­лося лукаве, пустотливе обличчя Бекі. її погляд упав на Джоза.

Це ви? — мовила вона, виходячи в коридор.— Як я на вас чекала. Стривайте! Ще не заходьте... за хвилину-я вас прийму.

За ту хвилину вона сховала в постіль баночку з рум’я­нами, пляшку з коньяком і тарілку з ковбасою, пригладила носи і врешті впустила свого гостя.

Замість вранішнього халата на ній було рожеве доміно, трохи вилиняле, не зовсім чисте й подекуди поплямлене помадою, зате s широких рукавів виглядали білі, як сніг, гарні руки, а тонкий стан був підперезаний поясом, що не­погано відтінював її струнку, тендітну постать. Бекі за руку ввела Джоза до своєї кімнати.

Заходьте, будь ласка,— мовила вона.— Заходьте, поговоримо. Сідайте сюди.— Вона легенько потиснула бенгальцеві руку і, сміючись, посадовила його на стілець.

Сама вона сіла на ліжко — звичайно, не на пляшку й тарілку, на яких якраз розташувався б Джоз, якби захотів сісти коло неї. Вмостившись там, Бекі завела роз­мову з своїм давнім обожнювачем.

Як мало роки змінили вас! — почала вона, ніжно й довірливо дивлячись на нього.— Я впізнала б вас де завгодно. Як приємно серед чужих знов побачити щире, чесне обличчя давнього приятеля!-Правду кажучи, на щирому, чесному обличчі тієї хви­лини малювалося що завгодно, тільки не щирість і відвер­тість. Навпаки, Джоз був неабияк збентежений і спанте­личений. Він обвів очима дивну кімнатку, в якій знайшов свою колишню пасію. Одна з її суконь висіла на спинці ліжка, друга — на прибитому до дверей гачку, капелюшок затуляв половину дзеркала, а на піддзеркальнику стояли чудові черевички бронзового кольору. На столику біля ліжка лежав французький роман і стояла свічка — не воскова. Бекі і її хотіла засунути в постіль, але обмежи­лась тим, що сховала туди ситцевий чепчик, яким, ляга­ючи спати, гасила свічку.

Так, я впізнала б вас де завгодно,— повела вона далі.— Жінка ніколи не забуває деяких речей. А ви були першим чоловіком, якого я... якого я побачила!-Та невже? — здивувався Джоз.— Пожалься боже, що ви кажете! Не може такого бути.

Коли я приїхала з вашою сестрою з Чізвіка, я була ще майже дитиною,— мовила Бекі.— Як там поживає моя люба Емілія? Ох, її чоловік любив попустувати, і, зви­чайно, вона, бідолашна, ревнувала його до мене. Наче я звертала на нього увагу, коли поряд був хтось інший... та годі, не будемо згадувати про ті часи.— Бекі провела по очах хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом.— Хіба не дивно,— за мить сказала вона,—знайти в такому місці жінку, що жила і в зовсім іншому світі? Я зазнала стільки лиха і горя, Джозефе Седлі, життя до мене було таке жор­стоке, що часом я мало не божеволіла. Я не можу знайти собі постійного місця, тиняюся світом, не маючи ні спо­кою, ні щастя. Всі мої друзі мене зрадили, геть усі. На світі немає чесних людей. Я була найвірнішою в світі дру­жиною, хоч вийшла заміж на злість, тому що хтось ін­ший... та нащо про це говорити. Я була вірна йому, а він учинив наді мною наругу й кинув мене. Я була найласкавішою матір’ю, мала тільки одну дитину, один скарб, одну надію, одну радість, я з найпалкішою материнською лю­бов’ю тулила свого сина до серця, він був моїм життям, моєю молитвою, моїм... моїм щастям, а вони... вони віді­брали його... відібрали від мене! — Бекі в нестямному роз­пачі притулила руку до серця й на мить сховала обличчя в постіль.

Пляшка з коньяком, що лежала під ковдрою, брязнула об тарілку з ковбасою.

Обидві, безсумнівно, були звору­шені виявом такого глибокого розпачу. Макс і Фріц стояли за дверима й здивовано дослухалися до ридань і схлипу­вань місіс Бекі. Джоз теж неабияк розчулився й злякався, побачивши свою давню пасію в такому стані. А вона від­разу почала розповідати свою історію — повість таку чи­сту ; нелукаву, правдиву, ідо кожен, вислухавши її, пере­конався б: якщо коли-небудь ангел у білосніжних шатах, спускався з високості на землю і ставав жертвою пекель­них підступів і сатанинської злоби, то це він в образі не­порочної мучениці був перед очима в Джоза — сидів па ліжку, на пляшці з коньяком.

Між ними відбулася дуже довга, дружня й щира роз­мова, під час якої гість дізнався — але так, що це його ні трохи не злякало й не образило,— про те, що серце Бекі вперше навчилося тремтіти в присутності його, незрівнян­ного Джоза Седлі; що Джордж Осборн, звичайно, стра­шенно упадав коло неї і це могло бути причиною для рев­нощів Емілії і невеликої сварки між ними, що насправді Бекі ніколи це заохочувала нещасного офіцера й не пере­ставала думати про Джоза від того дня, коли вперше побачила його, хоч, певна річ, ставила понад усе обов’язки заміжньої жінки, яких вона завжди пильнувала і пиль­нуватиме до своєї смертної години або до того часу, поки нездоровий клімат — він став вже навіть приказкою — того острова, де живе полковник Кроулі, не звільнить її від ярма, яке їй через жорстокість чоловіка несила вже нести.