Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Додому Джоз ішов переконаний, що Ребека — не тільки найчарівніша, а й найпорядніша жінка, і вже обмірковував різні плани влаштування її добробуту.

Необхідно покласти край переслідуванням Ребеки, вона повинна вернутися в товариство, окрасою якого була. Він зробить усе, що треба. Вона повинна кинути це жахливе місце й оселитися в яко­мусь тихому помешканні. Емілія мусить відвідати її і по­дбати про неї. Він порадиться з майором і все владнає.

Про­щаючись з Джозом, Ребека зі щирої вдячності аж запла­кала й потиснула йому руку, коли галантний товстун нахилився поцілувати їй пальчики.

Бекі провела гостя з своєї комірчини, неначе милостива володарка родинного замку, а коли гладкий джентльмен зник на сходах, зі своєї нори з’явилися Макс і Фріц з люльками в зубах, і Бекі, жуючи ковбасу з сухим хлібом та попиваючи свій улюблений грог, заходилась розважа­тися тим, що передражнювала перед ними свого гостя.

Джоз надзвичайно врочисто зайшов до помешкання Доббіна й розповів йому зворушливу історію, з якою ми щойно познайомилися, певна річ, не згадавши про те, що вчора ввечері відбулося біля грального столу. І поки місіс Бекі докінчувала недоїдений déjeuner à la fourchette / Легенький сніданок (франц./, оби­два джентльмени почали радитись і обмірковувати, як краще їй допомогти.

Яким дивом вона опинилася в цьому місті? Як вийшло, що вона подорожувала сама? Малі хлоп’ята в школі знають з початкового підручника латинської мови, що Авернською стежкою спускатися дуже легко. Обминімо цей відтинок Ребечиного занепаду. Вона тепер не стала гіршою, ніж була в пору своїх успіхів,— просто їй трохи не пощастило.

А місіс Емілія була жінкою такої лагідної, нерозважної вдачі, що коли чула про чиєсь лихо, то відразу всім серцем прихилялася до страдника. Оскільки ж вона сама ніколи не думала ні про які смертні гріхи й не робила їх, то й не мала відрази до зла, властивої обізнанішим за неї мора­лістам. Якщо Емілія розбещувала всіх, хто був поряд з нею, своєю чемністю і ласкою, якщо вона перепрошувала своїх служників за те, що зважувалась турбувати їх дзвін­ком, якщо вибачалася перед продавцем, який показував їй сувій шовку, і кланялася підмітальникові вулиці й хвалила його за те, що доручене йому перехрестя дуже чисте,— а вона й справді, мабуть, здатна була на всі ці дурниці,— то чи могла вона не подобрішати до своєї давньої знайо­мої, довідавшись, що та опинилася в скруті? Вона просто не уявляла собі, що хтось може бути нещасний по заслузі. У світі, де закони видавала б Емілія, мабуть, було б не дуже зручно жити. Але таких жінок, як Емілія, трапляєть­ся мало, принаймні серед правителів. Мені здається, що ця леді скасувала б усі в’язниці, кари, кайдани, бичування, злидні, хвороби, голод. Вона була такою нікчемною істо­тою, що — доведеться нам визнати це — могла б навіть забути смертельну образу.

Коли майор почув від Джоза про сентиментальну .при­году, яку той пережив, він, скажемо щиро, поставився до неї далеко не так співчутливо, як бенгалець.

Навпаки, його ця новина аж ніяк не втішила; він коротко, але не зовсім чемно сказав про ту жінку, що опинилася в біді, таке:-То та шелихвістка знов випливла на світ божий?-Доббінові ніколи не подобалася Ребека — від тієї хви­лини, як вона вперше глянула на нього зеленими очима і, не витримавши його погляду, відвернулася.

Та мала відьма капостить скрізь, де тільки з’явиться,— без тіні шанобливості сказав майор.— Хтозна, як вона досі жила і що робить тут, за кордоном, зовсім сама. Не згадуйте мені про якісь там переслідування і ворогів — у чесної жінки завжди знайдуться друзі, і вона ніколи не розлучиться з родиною. Чого вона лишила свого чоловіка?-Нехай він навіть був поганий і нечесний, як ви кажете. Він і справді був такий.

Я пам’ятаю, як той негідник-заманював і ошукував бідолаху Джорджа. Здається, вони розлучилися через якийсь скандал. Я наче щось таке-чув,— сказав майор, який не дуже цікавився плітками.

Дарма Джоз намагався переконати його, що Бекі з усіх поглядів порядна й невинно скривджена жінка.

Ну нехай! Спитаймо місіс Джордж,— мовив нарешті великий дипломат майор.— Ходімо й порадимося з нею. Я думаю, ви згодні, що вже хто-хто, а вона добра порад­ниця в таких справах.

Гм! Може, Еммі й не найгірша порадниця,— відповів Джоз: адже ж він не був закоханий у свою сестру.

Не найгірша? А хай йому чорт, сер, та кращої жінки я ніколи не зустрічав!— вихопилось у майора.— Одне слово, ходімо і спитаймо її, чи варто йти до тієї особи. Як вона скаже, так і буде.