Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Ви не знаєте, що вона витерпіла, сер! — мовив доб­рий майор тремтячим голосом.— І я сподіваюся й вірю, що ви помиритеся з нею. Якщо вона й забрала у вас сина, то зате віддала вам свого. І хоч як ви любили Джорджа, будьте певні, що свого вона любить удесятеро більше!-Далебі, ви добрий хлопець, сер! — тільки й сказав містер Осборн.

Йому ніколи не спадало на думку, що вдові могло бути боляче розлучатися з сином чи що його багатство стало причиною її горя. Вирішено, що їм треба якнайшвидше по­миритися, і серце Емілії починало вже калатати на думку про страшну зустріч з Джорджевим батьком.

Але тій зустрічі так і не судилося відбутися. Перешко­дила затяжна хвороба й смерть старого Седлі, після чого певний час не могло бути й мови про зустріч. Це лихо та і інші події, мабуть, вплинули на містера Осборна. Остан­нім часом він дуже підупав на силі, постарів і заглибився в себе. Він посилав по своїх адвокатів і, певне, дещо змі­нив у духівниці. Лікар, оглянувши старого, сказав, що він дуже виснажений, неспокійний, а тому не вадило б пусти­ти йому трохи крові й повезти його на .море, але старий від усього цього відмовився.

Якось, коли він мав зійти вниз на сніданок, служник, не заставши господаря в їдальні, подався до його туалетної кімнати й побачив його долі біля столика. Він був непри­томний. Викликали міс Осборн, послали по лікарів, Джорджі, що мав їхати до школи, залишили вдома. Лікарі пу­стили хворому кров, поставили банки.

Осборн опритомнів, але мова до нього не повернулася, хоч разів зо два він щосили намагався щось сказати. Через чотири дні він по­мер. Лікарі зійшли вниз сходами, помічники грабаря під­нялися ними нагору; всі віконниці з боку саду на Рассел-сквер позачиняли. З Сіті примчав Буллок.

Скільки грошей він залишив хлопцеві? Не половину ж? Певне, поділив їх нарівно між усіма трьома?-То була тривожна хвилина.

Що ж надаремне силкувався сказати бідолашний ста­рий? Я сподіваюся, що він хотів побачити Емілію і поми­ритися з милою, вірною дружиною свого сина, перше ніж відійти з цього світу. Цілком можливо, що так воно й було насправді, бо його духівниця засвідчила, що зненависть, яку він так довго плекав, зникла з його серця.

У кишені його халата знайшли листа з великою черво­ною печаткою, якого Джордж написав йому з Ватерлоо. Певне, старий переглядав ще й інші папери, які торка­лися сина, бо в кишені був також ключ від скриньки, де він їх тримав.

Печатки були зламані й конверти розірвані, мабуть, ще напередодні нападу, бо коли дворецький зано­сив йому чай до кабінету, то застав господаря над великою родинною біблією.

Коли розпечатали духівницю, виявилося, що половину майна залишено Джорджеві, а решту поділено нарівно між сестрами. Містерові Буллоку запропоновано або провадити далі справи торгового дому в інтересах усіх спадкоємців, або вийти з нього, якщо він виявить таке ба­жання. Річний прибуток у сумі п’ятсот фунтів, вирахову­ваний із Джорджевої частки, був відписаний його матері, «вдові мого улюбленого сива Джорджа Осборна», яка мала перебрати на себе опікунство над своєю дитиною.

«Майор Вільям Доббін, приятель мого улюбленого сина», був призначений виконавцем духівниці, «і оскільки він з доброти й щедрості своєї підтримував на свої власні кош­ти мого онука і вдову мого сина, коли ті лишилися без будь-яких засобів (читав далі адвокат), я тут дякую йому від щирого серця за його любов і ласку до них і прошу його прийняти від мене суму, достатню для купівлі чину під­полковника, або використати її на свій розсуд».

Коли Емілія довідалась, що свекор помирився з нею, серце її розтопилось і сповнялося вдячності за той спадок, який він їй залишив. Та коли вона почула, що їй повер­нуто Джорджі, й дізналася, як. це сталося і завдяки кому, а також про те, що добросердий Вільям підтримував її в біді, що це вія дав їй чоловіка й сина,— о, тоді вона впала навколішки й почала молитися, щоб господь благословив його вірне, ласкаве серце? Вона схилилася в покірному, доземному поклоні перед тим прекрасним, великодушним коханням.

І за таку дивовижну відданість, за всю ту доброту вона могла заплатити лише вдячністю — самою лише вдячні­стю! Коли вона думала про іншу винагороду, з могили вставав образ Джорджа й казав: «Ти моя, тільки моя, нині й навіки!»-Вільям знав, які почуття хвилюють її серце,— хіба він не присвятив ціле своє життя на те, щоб угадувати їх?-Повчально відзначити, як виросла місіс Осборн в очах знайомих їй людей, коли став відомий зміст духівниці ста­рого купця. Джозові служники, які дозволяли собі опира­тися скромним вказівкам Емілії і заявляти, що «спитають господаря», чи виконувати їх, тепер не зважувались на такі вихватки. Куховарка перестала глузувати з її прино­шених старомодних суконь (які, звичайно, годі було по­рівнювати з елегантними уборами тієї дами, коли вона, вичепурившись, ішла в неділю на вечерню до церкви); решта челяді вже не бурчала, коли чула дзвінок Емілії, і негайно відгукувалась. Візник, який невдоволено казав, що нічого дарма ганяти коней і робити з карети лікарню задля старого й місіс Осборн, тепер возив її дуже радо і, боячись, щоб його не замінили візником містера Осборна, питав:-Хіба ті візники з Рассел-сквер знають місто і хіба вони гідні сидіти на козлах перед справжньою леді?-Джозові друзі — і чоловіки, й жінки — раптом зацікавились Емілією, і на столику в її передпокої почала збиратися купа карток тих, хто засвідчував їй своє співчуття. Сам Джоз, що досі вважав сестру добродушною, покірною жебрачкою, якій він був зобов’язаний давати шматок хліба й притулок, перейнявся великою пошаною до неї та до багатого хлопчика, свого небожа; він узяв собі в голову, що «бідолашній сестричці» потрібні зміни й розваги після всіх тривог і злигоднів, які їй довелось витримати, почав снідати вдома й за столом люб’язно розпитувати її, що вона думає робити вдень.