Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Я знаю вас дуже добре,— відповів Джордж,— але не люблю цілуватися.— І він ухилився від пестощів слухняної кузини.

Проведи мене до своєї матері, пустунчику,— сказала місіс Фредерік, і дами зустрілися після багаторічної пе­рерви.

Поки Емілію долали турботи й злидні, місіс Буллок жодного разу не подумала відвідати її, але тепер, коли вдова посіла досить помітне становище в світі, зовиця, звичайно, прийшла,— а як же інакше? Те саме зробили й багато інших. Наші давні знайомі міс Суорц та її чоловік галасливо налетіли з Гемптон-корт з лакеями у жовтогарячих лівреях, і мулатка бурх­ливо, як завжди, почала виливати Емілії свою любов. Від­даймо їй належне: вона й далі любила б Еммі, якби мог­ла з нею бачитися. Та que voulez vous? — у такому вели­чезному місті людям ніколи бігати й розшукувати друзів; коли вони випадають з наших лав, то зразу губляться, а ми крокуємо далі без них. Хіба чиюсь відсутність помі­чають на Ярмарку Суєти?-Одне слово, ще не скінчилася жалоба по містерові Ос-борну, як Еммі опинилася в центрі вишуканого світського товариства, члени якого не могли навіть уявити собі, що хтось, допущений у їхнє коло, не вважав за велике щастя знатися з ними.

Серед них, мабуть, не було жодної дами, що не мала б у родині пера, хоч її чоловік міг просто тор­гувати маринадами в Сіті. Деякі з тих дам були дуже вче­ні й добре з усім обізнані: читали твори місіс Сомервіл і вчащали до Королівського інституту. Інші були суворими протестантками і трималися Екеетер-хола. Треба визнати, що Еммі цілком розгублювалася серед їхнього базікання і страшенно змучилася, коли раз чи два мусила прийняти запрошення місіс Буллок. Та дама наполегливо опікува­лася нею і великодушно взялася виховувати її. Вона під­шукувала для Емілії кравчинь, перевіряла, як вона госпо­дарює, і стежила за її манерами. Вона часто приїздила з Роугемптона й розважала зовицю нудною світською бала­каниною і нікчемними двірськими плітками.

Джоз любив послухати місіс Буллок, зате майор сердито покидав това­риство, коли з’являлася ця дама зі своєю дешевою світсь­кістю. На одному з найвишуканіших Буллокових обідів він Примудрився заснути під самим носом у лисого банкіра (Фредові все ще дуже хотілося, щоб осборнівські гроші Йерейшли від Стампі й Роді до їхнього банку), а тим часом Емілія, що не знала латини, не чула, хто написав останню Статтю в «Едінбурзькій газеті», яка набула великого розго­лосу, і нітрохи не сумувала чи, навпаки, не раділа з приво­ду несподіваного виверту містера Піла під чає обговорен­ня фатального законопроекту про пільги католикам, сиді­ла мовчки серед дам у просторій вітальні, дивлячись крізь вікно на оксамитові моріжки, рівненькі стежечки, всипані жорствою, і блискучі дахи теплиць.

Вона, мабуть, добра, але нудна,— зауважила місіс Роді.— А той майор, видно, дуже нею épris /Захоплений (франц.)/.

їй бракує стильності,— додала місіс Голіок.— Вам, голубко, ніколи не пощастить її виховати.

Вона темна людина й нічим не цікавиться,— мовила місіс Глаурі замогильним голосом і сумно похитала висо­ким капелюшком.— Я спитала її, коли, на її думку, впа­де папа римський: тисяча вісімсот тридцять шостого року, як вважає містер Джоулс, чи тисяча вісімсот тридцять дев’ятого, як вважає містер Уопшот, а вона каже: «Від­пий папа! Хоч би з ним нічого не сталось. А що він зро­бив?»-Вона вдова мого брата,— відповіла місіс Фредерін,— і мені здається, що вже саме це зобов’язує нас, любі мої, приділяти їй увагу й тепер, коли вона виходить у світ, до­помагати їй порадою. Ви ж розумієте, що в тих, чиї розча­рування всім відомі, не може бути корисливих міркувань.

Бідна та місіс Буллок,— сказала місіс Роді своїй приятельці місіс Голок, коли вони разом їхали додому,—-вічно вона щось задумує і влаштовує! Вона хоче, щоб місіс Осборн перенесла свій рахунок з нашого банку до їхньо­го. А як вона підлещується до її хлопця і все садовить його біля своєї підсліпуватої Рози, аж смішно дивитися!-Хай би та Глаурі вдавилася своїм «Грішним чолові­ком» та «Битвою Армагеддона»! — вигукнула її співроз­мовниця, і карета, гуркочучи, поїхала по Патні-брідж.

Але це товариство було надто вишуканим для Еммі, і всі застрибали з радощів, коли вирішено було податися в закордонну подорож.

Розділ LXII АМ RHEIN

Минуло кілька тижнів після змальованих подій, і ось одного чудового ранку, коли парламент закрився і все по­рядне лондонське товариство почало виїздити на літо з міста в пошуках розваг чи здоров’я, від Тауерської при­стані відчалив пароплав «Батавець», навантажений добір­ною компанією англійських утікачів. На юті були напнуті тенти, лавки й проходи заповнили десятки рум’яних дітей, заклопотані няньки, дами в чудових рожевих капелюшках і літніх сукнях, чоловіки, в дорожніх кашкетах і полотняних піджаках, із щойно відпущеними задля мандрівки ву­сами, кремезні, охайні ветерани в накрохмалених крават­ках і старанно вичищених капелюхах,— одне слово, всі ті, хто, відколи скінчилась війна, наповнює Європу і при­возить своє національне «Goddem» в усі міста континен­ту. Всюди лежали цілі купи коробок з капелюшками, брамівських скриньок з письмовим приладдям та несесерів. Серед пасажирів були веселі кембріджські студенти зі своїм вихо­вателем, що їхали в наукову експедицію до Нонненверта або Кенігсвінтера; були ірландські джентльмени з розкіш­ними бакенами й коштовними оздобами, що розмовляли тільки про коней, надзвичайно чемні з молодими дамами на борту, яких кембріджські хлопці та їхній блідий вихова­тель, навпаки, уникали з просто-таки дівочою соромливі­стю були старі пелмелські гультяї, які пливли в Емс і Вісбаден лікуватися водами — промити шлунки від обідів ми­нулого сезону — і грати потроху в рулетку та treaite et quarante , щоб підтримувати в собі приємне збудження; був там і старий Мафусаїл, що одружився з молоденькою дівчиною, а біля нього — капітан гвардії Папільйон, який носив її парасольку й путівники; був і юний Май, що їхав у шлюбну подорож з дружиною (колишньою місіс Зимлер, яка ходила до школи разом з бабусею містера Мая) ; був сер Джон і міледі з десятком діточок і такою ж кількістю няньок; і, нарешті, вельможі з вельмож — родина Голодвірсів, що сиділи осторонь, недалеко від капітанського міст­ка, всіх пасли очима, але ні до кого не озивалися. їхні прикрашені коронами карети, увінчані купами вичовганих валіз, стояли на передній палубі, затиснуті десятком ін­ших карет. Пробратися повз них було нелегко, і бідні па­сажири з носових кают не мали де розгулятися. Серед тих пасажирів було кілька розкішно вбраних джентльме­нів з Гаундсдіча, що, хоч возили з собою харчі, могли б закупити половину веселої публіки з великого салону; кілька вусатих молодиків з папками, які, не побувши на кораблі й півгодини, взялися за свої ескізи; дві-три фран­цузькі femmes de chambre, яких почало страшенно вгойдувати, коли пароплав ще не минув навіть Гринвіча; кіль­ка візників, що розташувалися в сусідстві зі стійлами для коней, яких вони доглядали, або, перехилившись через борт над загрібним колесом, розмовляли про те, які коні придатні для Леджера і скільки вони самі виграють чи програють на гудвудських перегонах.