Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

За ким із померлих найбільше плачуть? Мені здається, що за тим, злю за життя найменше любив своїх ближніх. Смерть дитини викликає такий відчай і такі сльози, яких ніхто шкода не побачить, коли настане ваш кінець, ша­новний читачу. Смерть немовляти, яке ще добре не впіз­нає вас і легко може забути за тиждень, пригнітить вас дужче, ніж утрата найближчого приятеля або вашого первістка — такого самого дорослого, як ви, що вже має власних дітей. Ми суворі до Годи та Сімєона, але наймен­шого, Веніаміна, безтямно любимо й жаліємо. І якщо ви старі, читачу,— старі й багаті або старі й убогі,— то одного чудового дня ви подумаєте; «Усі мої близькі дуже ласкаві до мене, але вони не вельми жалкуватимуть , коли я помру. Я дуже багатий, і вони чекають на мою спадщину». Або; «Я дуже вбогий, і вони стомились утримувати мене».

Тільки-но скінчився термін жалоби після смерті місіс Седлі, тільки-но Джоз устиг скинути чорне вбрання і вдяг­тись у свої улюблені яскраві жилети, як для всіх, хто ото­чував містера Седлі, стало видно, що назріває нова подія і що старий скоро вирушить на пошуки дружини в ту похмуру країну, куди вона пішла раніше за нього.

Здоров’я мого батька,— врочисто казав у своєму клу­бі Джоз Седлі,— не дозволяє мені давати бучних обідів у цьому сезоні. Та коли ви, шановний Чатні, просто за­йдете до мене о пів на сьому й пообідаєте зі мною та ще з двома чи трьома приятелями з нашого товариства, я зав­жди радий буду вас бачити.

Отож Джон та його знайомі мовчки обідали й пили своє бордо, а тим часом на третьому поверсі пересипалися останні піщинки в часомірі життя старого. Взутий у м’які капці дворецький приносив до їдальні .вино, після обіду гості сідали грати в парти, інколи до них приєднувався Доббін, часом униз сходила й місіс Осборн, коли її хворий влаштовувався на ніч і його огортав той леткий, неспокій­ний сон, що відвідує постіль старих людей.

За той час, що старий Седлі лежав хворий, він дуже прихилився до дочки. Він брав ліки і .їжу лише з її рук. Емілія майже нічого більше не робила, тільки доглядала батька. її ліжко було присунуте до самих дверей його кім­нати, що стояли відчинені, і вона схоплювалася від най­меншого звуку „чи шурхоту, який долинав з постелі веред­ливого хворого. Хоч треба віддати йому належне: він годи­нами лежав тихо, не ворушився, щоб не збудити своєї ласкавої й дбайливої доглядачки.

Він тепер любив свою дочку так ніжно, як любив п хіба що дитиною. А ця проста істота була особливо гарна, коли покірно виконувала свій дочірній обов’язок.

«Вона з’яв­ляється в кімнаті тихо, мов сонячний промінь»,— думав Доббін, спостерігаючи, як Емілія заходить до батька й ви­ходить з його кімнати. Коли вона нечутно й граційно пора­лася біля хворого, на обличчі в неї світилася ласкава ніж­ність. Хто не бачив на обличчях жінок тихого, ангельського сяйва любові і співчуття, коли вони доглядають дітей або хворих?-Розвіялась таємна ворожнеча, що тривала кілька років, і відбулося мовчазне примирення. В ті останні години свого життя старий, зворушений любов’ю і добротою доч­ки, забув усі ті провини, всі кривди, яких зазнав від неї і про які вони з дружиною не раз говорили довгими но­чами: як Емілія відмовилась від усього задля дитини, яка була байдужа до старих, нещасних „батьків і думала тільки про свого хлопця, як нерозважно, безглуздо поводилась, коли від неї забрали Джорджі. Старий Седлі забув усі ці звинувачення, коли підбивав останній підсумок своєму життю, і віддав належне ніжній, покірній мучениці. Якось уночі, зайшовши нишком до батька, Емілія побачила, що він не спить; і тоді немічний старий визнав перед дочкою свої помилки:-Ох, Еммі! Я все думаю, які ми були недобрі й не­справедливі до тебе,— сказав він, простягаючи до неї свою кволу, холодну руку.

Емілія стала навколішки й почала молитися біля постелі батька, що також молився з нею, й далі тримаючи її руку. Друже мій, коли настане наша пора, дай боже й нам мати біля себе таку добру душу, як ця, щоб помолилася з нами!-Можливо, тієї безсонної ночі перед очима в старого по­стало все його життя: змагання і надії в молодості, успіх і багатство в зрілому віці, падіння на порозі старості і те­перішня його безпорадність. І ніякої можливості помститися долі, що взяла над ним гору, нічого залишити по собі — ні імені, ні грошей...

Змарноване життя, поразка й розчарування — і ось кінець! Що, на вашу думку, брате мій, читачу, краще: вмирати багатим і славетним чи вбо­гим і розчарованим? Усе мати і бути змушеним віддати чи зникнути з життя, програвши гру? Мабуть, дивне це почуття, коли одного чудового дня нам доводиться сказати: «Завтра успіх чи невдача для мене нічого не важити­муть. Зійде сонце, і міріади людей підуть, як звичайно, працювати чи розважатися, а мене вже не буде в тій ме­тушні».