Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Дами з Джозового кола одноголосно визнали, що вона досить приємна молода особа,— нічого особливого в ній нема, вона мила й таке інше.

Чоловікам, як завжди, подобалася щира привітність Емі­лії та її прості, але делікатні манери. Галантні чепуруни з Індії, які приїхали додому у відпустку,— вусаті, неймовірно видженджурені й обвішані ланцюжками молодики, що їздили в елегантних бричках, постійні відвідувачі теат­рів і пожильці вест-ендських готелів,— обожнювали місіс Осборн, радо кланялися їй, коли вона їхала Парком у ка­реті, і були потішені, коли їм випадала честь відвідати вранці Емілію. А одного разу майор Доббін застав tête-à-tête з Емілією самого лейб-гвардійця Суонкі, небезпечного юнака, найбільшого дженджика в цілій індійській армії, що перебував у відпустці: він дуже дотепно й красномовно змальовував їй полювання на кабанів. Після того він довго розповідав про одного проклятущого офіцера, що вічно товчеться в домі Джоза Седлі,— такого довготелесого, ху­дого, підстаркуватого дивака, черствого сухаря, присут­ність якого просто дратує, коли людині хочеться погово­рити з господинею.

Якби в Доббіна було більше шанолюбства, він неодмін­но приревнував би Емілію до такого небезпечного моло­дого чепуруна, як цей чарівний бенгальський капітан. Та Доббін був надто простодушний і благородний, щоб підо­зрівати Емілію. Він радів, що інші чоловіки уважні до неї і що всі нею захоплюються. Адже майже від самого її одру­ження люди кривдили її і не вміли цінувати. Йому було приємно бачити, як ласкаве ставлення виявляло все най­краще, що було в натурі Емілії, і як вона розцвіла, відколи їй стало краще жити. Кожен, хто цінував Емілію, хвалив Доббіна за його розважливість — якщо тільки про зако­ханого можна сказати, що він взагалі буває розважливий.

Після того як Джоза відрекомендували при дворі — будьте певні, що він з’явився туди як вірний підданець свого володаря (спершу показавшись у повному придвор­ному костюмі в своєму клубі, куди майор Доббін заїхав за ним у досить приношеному мундирі),— він, хто й так завжди був монархістом і прихильником Георга IV, став таким ревним торі і підпорою держави, що вирішив, неод­мінно взяти й Емілію на один з королівських прийомів. Йому навіть почало здаватися, що його обов’язок — під­тримувати суспільний добробут і що монарх не буде щасливий, поки Джоз Седлі та його родина не зберуться біля нього в Сент-Джеймському палаці.

Еммі засміялася й спитала:-Може, мені надіти родинні діаманти, Джозе?-«Як було б добре, коли б ви дозволили мені купити вам діаманти,— подумав майор.— Аби тільки знайшлися такі, що були б гідні вас».

Розділ LXI У ЯКОМУ ГАСНУТЬ ДВІ СВІЧКИ

Настав день, коли пристойним, пишним розвагам, яким віддавалася родина містера Джоза Седлі, стала на заваді подія, що трапляється в багатьох домах.

Підіймаючись з вітальні у своєму будинку сходами нагору, ви, певне, по­мічали невелике склеписте вікно в стіні просто перед вами: воно пропускає світло на сходи між третім повер­хом і четвертим (де звичайно містяться дитяча кімната й комірчини для челяді), а крім того, має ще й інше ко­рисне призначення, про яке вам можуть сказати поміч­ники грабаря. Вони ставлять під те склепіння труну або розвертають її там, щоб не потривожити холодного тліну людини, яка спочиває в чорному ковчезі.

Те склеписте віконце на третьому поверсі лондонських будинків, освітлюючи вгору і вниз сходову клітку, панує над головною магістраллю дому, якою користуються меш­канці будинку. Нею ще до схід сонця обережно сходить до кухні куховарка чистити свої каструлі й сковороди; нею молодий син господарів, залишивши внизу чоботи, скрада­ється вдосвіта до своєї кімнати після веселої ночі в клубі; нею спускається вниз панночка в мереживі й стрічках,— вона шелестить пишними мусліновими спідницями і сяє вродою, готова здобувати перемоги на бенкеті; нею з’їздить малий Томмі, воліючи користуватися поруччям і нехту­ючи небезпеку; нею чоловік ніжно несе вниз на своїх ду­жих руках усміхнену молоду матір, упевнено ступаючи із східця на східець у супроводі доглядачки з пологового будинку того дня, коли лікар скаже, що чарівна пацієнтка може зійти вже до вітальні; нею плентається вгору до своєї комірчини Джон, позіхаючи над тріскучим промінчиком лойової свічки, щоб потім, удосвіта, зібрати все взуття, яке чекає на нього в коридорах. Цим шляхом носять уго­ру і вниз немовлят, водять старих, ним урочисто про­стують гості до бенкетної зали, священик іде на хрестини, лікар — до кімнати хворого, а помічники грабаря — на верхній поверх. Яке mémento про життя, смерть і марноту всього земного ці сходи й склеписте вікно над ними, коли добре подумати, сидячи там і дивлячись на сходову кліт­ку! І до вас, як і до мене, друже мій у блазенському ко­стюмі, підійметься востаннє лікар. Доглядачка загляне, розсунувши запинало, та ви вже цього не помітите,— а тоді відчинить вікна і провітрить кімнату. Ваші близькі спустять завіси у вікнах з чільного боку будинку й пере­беруться в задні кімнати, потім пошлють по вашого ад­воката й по інших людей у чорному і т. д. Ваша комедія буде зіграна до кінця, як і моя, і нас відвезуть — ох, як далеко від тих сурм, голосіння й нещирих мін! Коли ми аристократи, на наше останнє пристановище почеплять жалобні герби з позолоченим херувимом і написом, що ми знайдемо «спокій на небі». Ваш син умеблює будинок наново або, може, найме його комусь, а сам перебереть­ся в якийсь модніший квартал; ваше прізвище наступного року з’явиться в списку «померлих членів» вашого клубу. Хоч як гірко вас оплакуватимуть, проте вашій удові захо­четься, щоб її жалобна сукня була гарно пошита; куховар­ка пошле когось нагору чи сама прийде спитати відносно обіду; живим скоро набридає дивитися на ваш портрет над каміном, його заберуть з почесною місця, щоб пові­сити там портрет сина, який обійняв владу.