Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Джорджі повернувся додому з добрим синцем під оком, а його тонка сорочка була замащена кров’ю з його власного зарозумілого носа. Дідові він сказав, що бився з якимось велетнем, і налякав свою сердешну матір у Бромптоні дов­гим, проте аж ніяк не правдивим описом тієї бійки.

Згаданий вище юний Тодд із Корем-стріт біля Рассел-сквер був відданим приятелем і обожнювачем Джррджа. Обидва вони любили малювати театральних героїв, ласу­вати цукерками й пирогом з малиною, кататися на санках та на ковзанах у Ріджентс-парку й на озері, Серпентайн, якщо дозволяла погода, або ходити до театру, куди з наказу містера Осборна їх часто водив Роусон, особистий Джорджів служник і охоронець, і де вони дуже зручно влаштову­валися в задніх рядах партеру.

У товаристві цього джентльмена вони побували в усіх головних театрах столиці, знали на прізвище всіх акторів від «Друрі-лейн» до «Седлерс-Уелз» і, звичайно, потім по­казували в зробленому з картону театрику багато з бачених п’єс і славетних персонажів Уеста родині Тоддів та своїм юним друзям. Роусон як людина широкої натури, коли мав гроші, пригощав хлопця устрицями після вистави і склянкою ромового пуншу на сон. Можна не сумніватися, що містер Роусон, у свою чергу, мав користь із щедрості свого юного хазяїна, вдячного за приємність, яку йому робив служник.

Прикрашати особу малого Джорджі запрошували відо­мого кравця з Вест-Енда,— містер Осборн казав, що не хоче братії жодного партача з Сіті чи з Голборна (хоч самого його вони цілком влаштовували),— і веліли йому не шко­дувати коштів. Тому містер Вулзі з Кондуїт-стріт давав волю своїй уяві й досилав хлопцеві додому штани-фантазі, жилети-фантазі й куртки-фантазі в такій кількості, що ними можна було б одягнути цілу школу маленьких чепу­рунів. Джорджі мав білі жилетки для проханих вечорів, оксамитові жилетки з прорізом для звичайних обідів і ча­рівний теплий халатик, точнісінько як у дорослого. Він щодня переодягався до обіду, «наче справжній вестендський денді», як казав його дід. Він мав свого власного служника, що допомагав йому одягатися, з’являвся на його дзвінок і приносив листи завжди на срібній таці.

Після сніданку Джорджі вмощувався у кріслі в їдальні й читав «Морнінг пост», зовсім як дорослий.

А як він хвацько лається!—вигукували служники, захоплені такою ранньою дозрілістю.

Ті, хто ще пам’ятав капітана, його батька, казали, що Джорджі — викапаний татусь. Будинок просто ожив від його непосидющості, наказів, лайки й веселощів.

Джорджеву освіту довірено одному вченому, що мешкав у сусідстві, приватному педагогові, «який готує молодих аристократів і джентльменів до університету, парламенту й наукової діяльності, в навчальній системі якого не за­стосовують принизливої тілесної кари, й досі ще заведеної в старих учбових закладах, і в родині якого учні знайдуть елегантне, вишукане товариство і таку турботу й .ласку, як у рідній домівці». У такий спосіб домашній капелан графа Голодвірса, велебний Лоренс Віл з Гарт-стріт у Блумсбері, та його дружина місіс Віл намагалися прина­дити до себе учнів.

З допомогою таких оголошень у газетах і великої запов­зятливості домашньому капеланові та його дружині щасти­ло набрати кількох учнів, що платили великі гроші й на­чебто мешкали в розкішних покоях. Жив там один виходець з Вест-Індії, дженджуристий здоровило з обличчям кольору червоного дерева й кучерявою головою, якого ніхто не відвідував, далі один незграбний хлопець років двадцяти трьох, який занедбав свою освіту і якого містер та місіс Віл мали ввести у вищий світ, і ще двоє синів полковника Бенглса, що служив в Ост-Індській компанії. Вони всі четверо обідали за вишуканим столом місіс Віл, коли Джорджі привели до цього закладу.

Сам Джорджі, як ще з десяток хлопців, не жив при школі, а тільки з’являвся вранці під охороною свого прия­теля містера Роусона і, коли була гарна погода, від’їздив після обіду верхи на поні в супроводі служника. В школі вважали, що його дід страшенно багатий. Велебий містер Віл часто сам вихваляв перед хлопцем дідове багатство, Казав, що Джорджі судилося посісти високе становище, що треба бути ретельним і беручким до науки в юності, щоб Підготуватись до почесних обов’язків, до яких він буде Викликаний, коли виросте, і що послух у дитинстві — най­краща запорука вміння керувати, як він стане дорослим. Тому він просив Джорджі не приносити до школи цукерків і не псувати ними здоров’я юним Бенглсам, які мали все, що потрібно, за вишуканим і багатим столом місіс Віл. Щодо навчання, то curriculum / Програма (лат.)/ його, як любив вислов­люватись містер Віл, був надзвичайно широкий, і юним джентльменам на Гарт-стріт доводилось ознайомлюватися потроху з усіма відомими науками. Велебний містер Віл мав модель зоряного неба, електричну машину, токарний верстат, театр (у пральні), хімічне приладдя й те, що він називав добірною бібліотекою всіх творів найкращих старо­давніх і сучасних авторів усіма мовами. Він водив хлопців до Британського музею і велемовно розповідав їм про ста­рожитності й експонати з відділу природознавства так, що навколо нього збирався гурт слухачів, і всі в Блумсбері захоплювалися ним як надзвичайно освіченою людиною. I коли велебний містер Віл говорив (а він не мовчав майже ніколи), то намагався вибирати найкращі й найдовші слова, які тільки міг знайти в словнику, справедливо міркуючи, що гарний, вагомий і промовистий епітет коштує йому не дорожче за короткий і невиразний.