Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Треба визнати, що він дуже радо змирився з таким ста­новищем. Більшість людей миряться з ним. І Джорджі подобалося грати роль володаря, до якої, можливо, в нього була схильність від природи.

На Рассел-сквер усі боялися містера Осборна, а містер Осборн боявся Джорджі.

Хлопцева заповзятливість, постійне торохтіння про книжки й науку, схожість з батьком (який лежав у Брюсселі мертвий, не прощений) лякали старого джентльмена й давали онукові владу над ним. Старий здригався від мимовільного поруху чи тону хло­п’яти, які той дістав у спадок, і йому здавалося, що він знов бачить перед собою батька Джорджі. Поблажливістю до онука він хотів загладити жорстокість, виявлену колись до старшого Джорджа. Всі дивувалися, як ласкаво він ста­виться до дитини. Він, своїм звичаєм, гримав і бурчав на міс Осборн, але всміхався, коли Джордж спізнювавсь на сніданок.

Міс Осборн, Джорджева тітка, була зів’ялою старою пан­ною, що зігнулася під тягарем більш як сорокарічної нудь­ги і батькової брутальності. Кмітливому хлопчикові за іграшки було підкорити її. І коли Джордж хотів щось ви­дурити в неї від банки варення у буфеті до потрісканих, засохлих старих фарб у її скриньці (давній скриньці, яка збереглася в неї з тих часів, коли вона вчилася в містера Сміт і була ще майже молода й

квітуча),— він отримував те, що хотів, а домігшись свого, не звертав більше на тітку уваги.

У школі його приятелями були пишномовний старий учитель, що підлещувався до нього, і нахлібник, теж стар­ший за нього, якого він міг лупцювати. Люб’язна місіс Тодд радо дозволяла йому бавитися з своєю найменшою дочкою Розою Джемаймою, вродливою восьмирічною дів­чинкою.

Вони так люблять гратися разом,— казала вона (пев­на річ, коли поряд не було мешканців «сквера»).

«Хтозна, що може статися! Хіба з них не чудова пара?»— думала собі розчулена мати.

Зламаний долею, старий дід з материного боку теж був підданцем малого тирана. Як йому було не поважати хлоп­чика, що має таке гарне вбрання і їздить верхи в супро­воді служника? З другого боку, Джорджі постійно чув, як брутально лаяв і висміював Джона Седлі містер Осборн, його давній безжалісний ворог. Осборн називав його тільки старцем, вуглярем, банкрутом та іншими зневажливими прізвиськами. Тож як малий Джордж міг шанувати таку зневажену людину? Через кілька місяців після хлопчи­кового переїзду на Рассел-сквер померла місіс Седлі.

Вони ніколи не були близькими одне до одного. Джорджі навіть не вдавав, що сумує за бабусею. Він приїхав до матері в новому жалобному костюмчику й дуже розсердився, що йому не дозволили піти до театру на виставу, яку він дав­но хотів подивитися.

Хвороба старої леді забирала в Емілії весь час і, ма­буть, була для неї порятунком. Що відомо чоловікам про мучеництво жінок? Ми б збожеволіли, коли б нам дове­лося витерпіти бодай соту частину тих щоденних страж­дань, які покірно витримує багато жінок. Нескінченне рабство без будь-якої винагороди, постійна доброта й ла­ска, що бачить у відповідь таку саму постійну жорстокість, праця, любов, терпіння, турботи — і жодного слова подяки. Скільки жінок мусять витримувати все це спокійно й ви­ходити на люди з веселим виразом на обличчі, ніби їх ніщо не пригнічує! Ніжні, дбайливі рабині, як їм доводиться лицемірити!-Матір Емілії перенесли з крісла на ліжко, і більше вона вже з нього не вставала.

Емілія теж не відходила від її ліжка, крім тих випадків, коли бігала на побачення з Джорджі. Стара леді бурчала на неї навіть за це; колись, живучи в достатках, вона була добродушною, усміхненою, ласкавою матір’ю, та злидні й хвороба зломили її. Проте її недуги і буркітливість не пригнічували Емілію, а швид­ше допомагали їй витримувати інше, невідступне горе, від думок про яке її відвертали ненастанні поклики хво­рої. Емілія покірно терпіла материне вередування, поправ­ляла їй подушку, завжди мала напоготові ласкаву відпо­відь на її підозріливе зауваження чи докір, утішала її сло­вами надії, які могла знайти в своєму щирому, побожному серці, і сама затулила очі, які дивилися колись на неї так ніжно.

А потім вона весь свій час і всю свою ласку віддала овдовілому батькові, якого приголомшив цей останній удар і який почував себе безмежно самітним. Дружину, честь, майно — все, що він найдужче любив, віднято в нього на­віки. Залишилася тільки Емілія, що своїми тендітними руками мала підтримувати його, немічного й пригнобле­ного. Ми не будемо довго спинятися на цій історії надто вона сумна й нецікава. Я вже бачу, як Ярмарок Суєти по­чинав позіхати.