Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Родон призначив їй досить пристойне річне утримання, а Бекі, безперечно, була з тих жінок, що й з мідяка вміють зробити великий торг. Він, їдучи з Англії, заплатив би всі борги, якби хоч одне страхове товариство погодилось за­страхувати його життя, але клімат острова Ковентрі був такий нездоровий, що полковник не міг роздобути ані ши­лінга під свою платню. Проте він регулярно переказував гроші братові і з кожною поштою писав своєму малому синові. Він забезпечував Макмердо сигарами й посилав леді Джейн силу-силенну мушлів, кайєннського перцю, гострих маринадів, варення з гуави та інших колоніальних товарів. Посилав він братові в Англію і «Мочартаунську газету», в якій підносили до небес нового губернатора, тим часом як редактор «Мочартаунськрго вартового» (дружину якого не запросили в будинок губернатора) писав, що його ясно­вельможність — тиран, у порівнянні з яким Нерон був освіченим філантропом.

Малий Родон любив брати ті газети й читати про його ясновельможність.

Мати не робила ніяких спроб побачитися з сином. На неділю й на канікули хлопець приїздив до тітки; скоро він уже знав усі пташині гнізда в околицях Королевиного Кроулі і виїздив на полювання з гончаками сера Гадлстона, які йому так сподобалися ще під час того першого, незабутнього гостювання в Гемпшірі.

Розділ LVI З ДЖОРДЖІ РОБЛЯТЬ ДЖЕНТЛЬМЕНА

Джорджі Осборн остаточно оселився в будинку свого діда на Рассел-сквер, жив там у колишній батьковій кім­наті і був визнаним спадкоємцем усіх тамтешніх розко­шів. Врода, смілива вдача і джентльменські манери хлоп­ця скорили дідове серце. Містер Осборн пишався ним так само, як колись Джорджем-старшим.

Хлопця оточували більшими розкошами й дужче розбе­щували, ніж свого часу його батька. Торгівля містера Осборна останніми роками процвітала, його багатство і вплив у Сіті збільшилися. Колись він радів, що може віддати Джорджа-старшого в добру приватну школу, а куплене синові офіцерське звання було для батька неви­черпним джерелом гордощів; але для малого Джорджі та для його майбутньої кар’єри старий націлявся куди вище. Він зробить з хлопця джентльмена, весь час казав містер Осборн, дивлячись на Джорджі. В уяві він бачив його студентом, членом парламенту, а може, навіть і баронетом. Старий вважав, що помре спокійно, коли поба­чить онука на певному шляху до цих почестей. Хлопчи­ка буде виховувати першокласний учитель з універси­тетською освітою, а не якісь там дурисвіти й шахраї, о ні! Ще кілька років тому містер Осборн люто накидався на всіх священиків, учених тощо, називаючи їх зграєю облудників і ошуканців, які тільки те й знають, що тов­чуть латину й грецьку, а інакше нездатні заробити собі шматок хліба, зграєю зарозумілих собак, що згорда див­ляться на британських купців і джентльменів, хоч ті можуть скуповувати їх сотнями. А тепер він патетично нарікав на те, що його самого вчили мало й погано, і часто виголошував перед Джорджі пишномовні тиради про необхідність і перевагу класичної освіти.

Коли вони зустрічалися під час обіду, дід звичайно розпитував онука, що він читав того дня, і з великою ці­кавістю слухав розповідь хлопчика, вдаючи, ніби чудово розуміє все, що Джорджі йому каже. Насправді ж він робив сотні похибок і часто виявляв своє неуцтво. Від цього хлопцева пошана до нього аж ніяк не збільшува­лась. Меткий розум і перевага в освіті дуже швидко по­казали Джорджі, що його дід — невіглас і дурень, тому він почав командувати ним і дивитися на нього звисока, бо хоч у яких скромних умовах ріс Джорджі, він уже на той час був кращий джентльмен, ніж його могли зро­бити всі дідові плани. Його виховувала добра, тендітна, ласкава жінка, яка пишалася тільки своїм сином; серце її було таке чисте, і поводилася вона так скромно й по­кірно, що вже саме це робило її справжньою леді. Вона жила для інших і виконувала свої обов’язки тихо й непо­мітно. Якщо вона ніколи не висловлювала блискучих думок, то й ніколи не казала і не думала нічого поганого; простодушна, щиросерда, ласкава й чиста — хіба наша сердешна Емілія не була справжньою леді?-Юний Джорджі володарював над тією м’якою посту­пливою жінкою. І контраст між її простотою та делікатні­стю і брутальною пихою тупуватого діда, з яким хлопцеві незабаром довелося спілкуватись, зробив його володарем і над ним. Навіть якби він був принцом королівської крові, то й тоді йому не могли б прищепити вищої думки про себе.

Поки мати Джорджі тужила за ним удома і цілими днями, а може, й невеселими самітними ночами думала про нього, цей юний джентльмен знаходив собі багато втіх і розваг, тому дуже легко витримував розлуку з нею. Малі хлопці, що плачуть, ідучи до школи, плачуть тому, що для них школа — дуже неприємне місце. Тільки дехто з них плаче через те, що розлучається з домівкою. Зга­дайте самі, як у вас швидко висихали в дитинстві сльози, коли вам давали імбирний медяник, а тістечко з повид­лом було вам достойною винагородою за біль розлуки з матір’ю і сестрами, і ви зрозумієте, мій друже і брате, що й вам не випадає хизуватися своєю чутливістю!-Отже, Джордж Осборн жив серед таких вигод і роз­кошів, якими багатий і щедрий дід вважав за потрібне його оточити. Візникові наказано придбати для хлопця найкращого поні, якого лише можна було купити за гроші, і на ньому Джорджі вчився їздити спершу в школі верхової їзди, а потім, після того як він задовільно склав іспит з їзди без стремен і стрибків через бар’єр, йому доз­волили кататися новим маршрутом у Ріджентс-парку і, нарешті, в Гайд-парку, де він з’являвся при повному параді, в супроводі служника Мартіна. Старий Осборн, який тепер гаяв менше часу в Сіті, доручаючи провадити справи мо­лодшим компаньйонам фірми, часто їздив на прогулянку з міс Осборн і вибирав той самий модний шлях. І коли малий Джорджі під’їздив до них учвал, як справжній денді, опустивши вниз п’яти, дід штовхав ліктем дочку й казав:-Ти тільки глянь на нього, міс Осборн!-Він сміявся, червонів з радощів і кивав онукові з вікна карети. Служник Джорджі кланявся екіпажеві, а лакей старого кланявся хлопцеві. Тут-таки друга його тітка, місіс Фредерік Буллок (її карету з золотими биками — гербами Буллоків — на дверцятах і на збруї та з трьома блідими Буллоками в кокардах і перах, що визирали з віконець, щодня можна було бачити в Гайд-парку) — місіс Буллок, кажу, метала на малого узурпатора погляди, сповнені най­лютішої ненависті, коли він, узявшись рукою в бік, у ка­пелюсі набакир проїздив повз неї гордий, мов лорд.