Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Жаль, що вона й чути про нього не хоче,— казала, зітхаючи, місіс Седлі, місіс Клен і всім своїм приятелькам у Бромптоні.— Джоз ніколи не присилав нам таких пода­рунків, шкодує для нас грошей. Видно, що майор закоханий у неї по вуха, та тільки-но я натякну їй про це, вона червоніє, починає плакати, ховається до своєї кімнати й сидить там в тією мініатюрою. Мені вже набрид той портрет. Краще б ми ніколи не зналися з тими гидкими Осборнами!-Серед таких скромних подій і в такому скромному оточенні минало дитинство Джорджі; він виростав тендітним, чутливим, деспотичним і розпещеним хлопчиком, владним у ставленні до своєї лагідної матері, яку, проте, гаряче любив. І взагалі він командував усіма в своєму невелич­кому царстві. Він підростав, і всіх вражала його зарозумілість та дедалі більша подібність до батька. Він про все допитувався, як звичайно допитуються цікаві діти, і його хлоп’ячі міркування й спостереження були такі глибокі, що дивували старого дідуся, який набрид усім у своєму клубі розповідями про освіченість і геніальність онука. До бабусі хлопець ставився з добродушною байдужістю. Не­величке коло близьких йому людей вважало, що такого розумного хлопчика ще не було на світі, і Джорджі, який успадкував зарозумілість свого батька, мабуть, думав, що вони не помиляються.

Коли йому було років шість, Доббін почав жваво листу­ватися з ним. Майор хотів знати, чи Джорджі думає йти до школи, і сподівався, що він там буде не з останніх,— чи, може, він волів би мати доброго вчителя вдома? Бо так чи так, а час уже починати навчання; і його хрещений батько й опікун натякнув, що надіється на дозвіл узяти на себе видатки на Джорджеву освіту, оскільки вони були б важкі для матері з її мізерними засобами. Одне слово, майор завжди думав про Емілію та про її малого сина. Він звелів своїм агентам забезпечувати його книжками з малюнками, фарбами, столиками та іншими речами, потріб­ними для навчання й для розваг. За три дні. до того, як Джорджеві сповнилося шість років, якийсь джентльмен у супроводі служника під’їхав бричкою до будинку місте­ра Седлі й захотів побачити Джорджа Осборна. То був військовий кравець Вулзі з Кондуїт-стріт, що за доручен­ням майора приїхав зняти мірку з юного джентльмена й пошити йому сукняний костюм. Колись він мав честь одя­гати капітана, батька юного джентльмена.

Інколи — і, безперечно, також на майорове прохання — його сестри, панни Доббін, приїздили родинною каретою і брали Емілію з хлопцем на прогулянку, якщо ті хотіли. Опіка і люб’язність цих леді дуже сковували Емілію, але вона досить покірно витримувала все це, бо звикла завжди коритися, а «крім того, їзда в розкішній кареті страшенно тішила Джорджі. Часом леді просили відпустити хлопця до них на цілий день, і він завжди залюбки їздив до гар­ного будинку з великим садом на Денмарк-гілл, де меш­кали ті леді і де в оранжереях достигав такий чудовий виноград, а на шпалерах — персики.

Одного дня панни Доббін люб’язно принесли Емілії но­вину, яка — вони були певні цього — мала неабияк її потішити, дуже цікаву звістку, що стосувалась їхнього до­рогого Вільяма.

Що, може, він повертається додому? — запитала Емілія, і очі її радісно засяяли.

О ні... й не думає... але вони мають усі підстави вважати, що дорогий Вільям скоро одружиться... з родичкою дуже близької Еміліїної приятельки... з Георгіною О’Дауд, се­строю сера Майкла О’Дауда, яка приїхала в гості до леді О’Дауд у Мадрас... усі кажуть, що вона дуже вродлива й вихована дівчина.

Емілія тільки вигукнула: «О!» Вона справді була дуже, дуже рада. Хоч їй здавалося, що Георгіна навряд чи схожа на її давню знайому, надзвичайно добру жінку... але... але вона була дуже рада. І в душевному пориві, якого я не можу пояснити, Емілія взяла на руки Джорджі й ніжно поцілувала його. Коли вона відпустила хлопця, очі її були затуманені, і протягом усієї прогулянки вона майже не озивалася... хоч справді була дуже рада.

Розділ. XXXIX ЦИНІЧНИЙ

РОЗДІЛ-Тепер ми зобов’язані на короткий час повернутися до наших давніх знайомих у Гемпшірі, що в своїх сподіван­ках заволодіти майном багатої родички зазнали такого прикрого розчарування. Для Б’юта Кроулі, який розрахо­вував на тридцять тисяч, було страшним ударом отримати тільки п’ять. З тієї суми, після того як він сплатив свої власні борги і борги свого сина Джіма в коледжі, залиши­лося дуже мало на посаг його чотирьом негарним дочкам. Місіс Б’ют так і не зрозуміла, наскільки її тиранічна по­ведінка допомогла чоловікові лишитися ні з чим; у кож­ному разі, вона не визнала своєї помилки. Навпаки, вона присягалася й запевняла, буцімто зробила все, що може зробити жінка. Не її ж бо вина, що вона не вміє так під­лабузнюватися, як лицемірний Пітт Кроулі, їхній небіж. Вона бажає йому такого щастя, якого він заслужив своїми підступами.