Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Можливо, докторова дружина мала підстави для ревно­щів: більшість жінок, що складали невеличке коло знайо­мих Емілії, ревнували до неї представників протилежної статі і сердилися, що ті нею так захоплювались. Бо майже всі чоловіки, познайомившись ближче з Емілією, починали обожнювати її, хоч, безперечно, не могли б сказати за що. Вона не була ні показна, ні дотепна, ні дуже розумна, ні велика красуня. Але хоч де б Емілія опинилася, вона завж­ди зворушувала й чарувала всіх чоловіків, а в жіночого роду завжди викликала зневагу й недовіру. Певне, най­більшими її чарами були тендітність, тиха покора й лагідність; здавалося, вона зверталась до кожного чоловіка, який траплявся їй на життєвому шляху, з проханням виявити до неї прихильність і захистити її. Ми вже бачили, як у полку — хоч вона була знайома лише з кількома Джорджевими товаришами — всі молоді офіцери ладні були взя­тися за шаблі і битися за неї. Те саме було в будиночку у Фулемі та в маленькому колі людей, що відвідували її,— вона всім подобалася, і всі нею цікавились. Якби вона була самою місіс Манго зі славетної фірми «Манго, Банан і Компанія» на вулиці Крачт-Фраєрс, розкішною власницею ананасових плантацій, що влаштовувала в своєму фулемському будинку літні déjeuners / Сніданки (франц.)/, де бували герцоги і графи, і їздила по околиці із служниками в пишних жовтих лів­реях, парою гнідих коней, яких не знайдеться навіть у кенсінгтонській королівській конюшні,— кажу вам, якби вона була самою місіс Манго чи дружиною її сина, леді Мері Манго (дочкою графа Каслмоулді, що-зволила вийти заміж за голову фірми), дрібні торговці в сусідстві не виявляли б до неї більшої пошани, ніж вони виявляли до лагідної мо­лодої вдови, коли вона проходила повз їхні крамниці або робила в них свої скромні покупки.

Не тільки містер Пестлер, лікар, а й містер Ліндон, його молодий помічник, який лікував покоївок та дрібних крамарів і якого завжди можна було побачити в аптеці, де він читав «Таймс», відверто визнавав себе рабом місіс Осборн. Цього показного юнака зустрічали в помешканні місіс Седлі привітніше, ніж його принципала, і коли в ма­лого Джорджі щось боліло, він заходив глянути на хлопця двічі або й тричі на день, і гадки не маючи брати платню. Він діставав з аптечних шухляд м’ятні таблетки, тамаринд та інші ліки для малого Джорджі і складав для нього такі дивовижно солодкі й смачні настої та мікстури, що малому було навіть приємно лікуватися. Вони з Пестлером проси­діли біля хлопчика цілих дві ночі того незабутнього, страш­ного тижня, коли Джорджі хворів на кір і коли, дивлячись на відчай його матері, можна було подумати, що досі цієї хвороби взагалі не було на світі. Чи вони так клопоталися для когось іншого? Чи просиджували ночі у власників ана­насових плантацій, коли Ральф Банан, Гвендоліна і Гінівер Манго хворіли на ту саму дитячу недугу? Чи сиділи вони біля маленької Мері Клеп, дочки господаря будиноч­ка, що заразилася від Джорджі? Справедливість змушує нас визнати, що ні. Вони спокійно спали, принаймні коли йшлося про Мері, заявивши, що кір у неї в легкій формі, а тому скоро мине сам, і байдуже, тільки задля годиться, прислали для неї якісь ліки, а коли дівчинка вже одужу­вала — додали до них ще хінної кори.

Далі, навпроти місіс Осборн мешкав скромний фран­цузький шевальє, що викладав свою рідну мову в кількох сусідніх школах, а вечорами вигравав тремтливі старовин­ні гавоти й менуети на своїй захриплій скрипці. Коли цей чемний дідусь у напудреній перуці, який ніколи не про­пускав недільної відправи в геммеремітській каплиці жі­ночого монастиря і який нічим — ні своєю ввічливістю і уважністю, ні поведінкою й манерами — не скидався на те­перішніх своїх здичавілих, бородатих земляків, що прокли­нають зрадливий Альбіон і з-понад сигар косо позирають на нас біля англійського посольства в Парижі,— коли цей старий шевальє Де Пазурруж говорив про місіс Осборн, він спершу втягував у, ніс понюшку тютюну, тоді граційним рухом струшував з пальців крихти, що пристали до них, знов складав їх у пучку, підносив до уст і, поцілувавши, розводив з вигуком: «Ah, la divine créature!»/ Ох, божественна істота! (Франц.) / . Він кожному, казав і божився, що коли Емілія іде бромптонськими ву­личками, під ногами в неї рясно розквітають квітки. Малого Джорджі він називав Купідоном і питався в нього, що ро­бить його мама Венера, а враженій Бетті Фленніген казав, що воно одна з грацій і улюблена служниця Reine des Amours / Цариці кохання (франц.)/ .