Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Колись я бачив кращі часи,— казав він кожному від­відувачеві.— Мій син тепер займає високу судову посаду в Ремганджі, в Бенгальській окрузі, сер, і отримує чотири тисячі рупій на місяць. Моя дочка могла б стати полковни­цею, якби захотіла. Я можу хоч завтра видати вексель на свого сина, старшого суддю, на дві тисячі фунтів, і Елікзандер тут таки викладе готівку на конторку, сер. Але Седлі завжди, були горді люди. І ви, і я, любий читачу, одного дня можемо опинитися в такому становищі: хіба мало наших друзів дійшло до цього? Вас може зрадити щастя, покинути снага, ваше міс­це на кону займуть кращі, молодші актори, життя потовче вас і викине розбитим на берег. Тоді знайомі при зустрічі поквапляться перейти на другий бік вулиці або ще гір­ше— поблажливо простягнуть два пальці й поспівчувають вам, і ви знатимете, що приятель за вашою спиною почне казати: «Бідолаха, яких дурниць він наробив і яких мож­ливостей не використав!»-А все ж карета і три тисячі річного прибутку — не вер­шина щастя на землі і не межа божої ласки. Коли дури­світи так само часто розкошують, як зазнають невдач, коли блазні досягають успіху, а негідникам усміхається доля і vice versa , отже, кожен з них має вдосталь у житті і лиха й добра, як і найобдарованіші та найчесніші серед нас, то, їй-богу, брате мій, дарунки й розваги Ярмарку Суєти не так уже багато й варті і, мабуть... але ми „віді­йшли від нашої теми.

Якби місіс Седлі була діяльною жінкою, то не сиділа б склавши руки після банкрутства свого чоловіка, а найняла б великий будинок і тримала б пансіон.

Пригнічений до­лею, Седлі якраз годився б для ролі чоловіка господині пансіону, такого собі домашнього попихача, номінального володаря й господаря, що нарізав би печеню за столом, ви­конував обов’язки управителя і слухняного чоловіка дру­жини, яка сиділа б на своєму сумнівному троні. Я знав недурних і освічених людей, які замолоду подавали добрі надії, мали енергію, влаштовували бенкети для сквайрів і тримали мисливських собак, а тепер покірно нарізають баранину для старих сварливих відьом і вдають, що за­ймають почесне місце за їхнім похмурим столом. Але місіс Седлі, як ми сказали, не мала достатньої волі, щоб клопо­татися задля «небагатьох обраних пансіонерок, що хоті­ли б оселитися в приємній музичній родині», як кажуть оголошення в «Таймсі». Вона залишилась лежати на бе­резі, куди її викинула доля, тож немає сумніву, що якихось успіхів цій старій парі годі було чекати.

Я не думаю, щоб вони були нещасні. Може, в своєму за­непаді вони стали навіть трохи гордовитіші, ніж були в часи розквіту. Місіс Седлі завжди залишалась значною особою для своєї господині місіс Клеп, до якої вона часто сходила вниз і з якою довго просиджувала в прибраній кухні. Капелюшки й стрічки покоївки-ірландки Бетті Фленніген, її зухвальство, лінощі, марнотратство, яке виявля­лося в тому, що вона безбожно переводила свічки, чай, цу­кор і т. д., цікавили й розважали стару леді майже так само, як поведінка її власної челяді, коли вона мала і. Сам­бо, і візника, і конюха, і посильного, і ключницю з цілим гуртом помічниць,— про всіх них добра леді згадувала сотні разів на день. А крім Бетті Фленніген, місіс Седлі могла ще стежити за всіма служницями на своїй вулиці. Вона знала, хто вчасно платить, а хто затримує платню за дім, який наймає. Вона відступала вбік, коли повз неї про­ходила місіс Ліпигрим, зі своєю сумнівною родиною, і відверталася, коли лікарева дружина, місіс Пестлер, проїз­дила в однокінній бричці, в якій її чоловік відвідував хво­рих. Вона радилася з городником з приводу брукви, якій уся ціна була кілька пенсів і яку любив містер Седлі, на­глядала за молочарем і за посильним з пекарні, заходила до різника, що, мабуть, з меншим клопотом продавав сот­ню волових окостів іншим покупцям, аніж фунт баранини прискіпливій місіс Седлі, і вела рахунок картоплі, яку ва­рили на обід у неділю; того дня, якнайкраще вбравшись, вона двічі ходила до церкви, а ввечері читала «Проповіді Блейра».

В неділю,— бо в будень «справи» не дозволяли йому гаяти час на таку розвагу,— старий Седлі любив водити малого Джорджі в сусідні парки і в Кенсінгтонський сад, дивитися на солдатів і годувати качок. Джорджі подоба­лися червоні мундири, і дід розповідав йому, яким хороб­рим вояком був його батько, і знайомив хлопця з сержантами та іншими військовими, що носили на грудях ватерлооські медалі.

Старий поважно відрекомендовував їм Джорджі як сина капітана Осборна з *** полку, що заги­нув смертю хоробрих славетного вісімнадцятого червня. Він пригощав декого з сержантів келихом портеру і під час першої ж такої недільної прогулянки почав розбещу­вати Джорджі, на шкоду здоров’ю обгодовуючи його яблу­ками та тістечками, поки Емілія не заявила, що не пустить хлопця з дідом, якщо той твердо не пообіцяє не давати йому тістечок, цукерків та інших ласощів, куплених у ятках.