Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Джентльмени на чудових баских конях під’їздили до екіпажа, сміялися й розмовляли з нею. Як блищали її очі, коли вона дивилася на них! Як вона жваво й граційно по­махувала їм рукою, коли вони минали її’1 Хлопчика в та­ких випадках одягали в новий червоний костюмчик. Удома йому вистачало й старого, з рудої парусини.

Часом, коли матері не було і Доллі, покоївка, прибирала її ліжко, хлоп­чик заходив до материної спальні. Ця кімната здавалася йому казковою — таємничим царством розкошів і дивовиж. У шафі висіли всі ті чарівні сукні — рожеві, блакитні й різнобарвні. Ось оздоблена сріблом скринька з коштовно­стями, ось таємнича бронзова рука на туалетному столику, унизана сотнями блискучих каблучок. А он люстро.—диво з див,— у якому він міг побачити своє розгублене личко і віддзеркалення Доллі (химерно змінене, воно ніби плив­ло під стелею), яка підбивала й розгладжувала подушки на ліжку. Бідолашне, самітне, занедбане маля! Мама — святе слово на устах і в серці дітей, а цей хлопчик обож­нював камінь!-Родон Кроулі, хоч який він був шахрай, мав у серці якісь почуття і все-таки ще здатен був любити дитину й жінку. До Родона-молодшого він відчував велику потаєм­ну ніжність, що помітила й Ребека, хоч ніколи не згаду­вала про це чоловікові. Та ніжність не дратувала Ребеку— надто вона була добродушна,— а тільки збільшувала її зневагу до чоловіка. Родон сам трохи соромився своїх батьківських почуттів і приховував їх від дружини: лише наодинці з сином він давав їм волю.

Вранці він звичайно брав хлопчика з собою гуляти; вони заходили разом до стайні, а потім ішли в Парк. Юний лорд Саутдаун — такий щедрий, що міг віддати останнє, і понад усе любив купувати різноманітні дрібнички, щоб потім їх роздаровувати,— купив хлопчикові поні, не набагато більшого за пацюка, як казав сам дарувальник, і на цього вороного шотландського пігмея високий батько юного Родона задоволено садовив сина, а сам ішов Парком поряд з ним. Йому було приємно бачити свою колишню казарму й колишніх товаришів-гвардійців біля Найтсбріджа; він згадував своє парубоцьке життя й починав жалкувати, що воно минулося. Старі кавалеристи теж раді були зустрі­тися з колишнім своїм офіцером і попестити його сина.

Полковникові Кроулі було дуже приємно обідати в офіцер­ському клубі зі своїми колегами.

Я для неї не досить розумний, хай йому грець, я знаю! їй без мене не буде нудно.

І справді, дружина без нього не нудилася.

Ребека любила свого чоловіка. Вона завжди була добра до нього, і хоч би що він сказав чи зробив, ніколи не сер­дилась. Навіть не дуже виявляла йому свою зневагу: може, він їй саме тому й подобався, що був дурний. Родон був для неї старшим служником, метрдотелем, він викону­вав її доручення, беззастережно слухався її наказів, по­кірно катався з нею в колясці по Парку, відвозив її в оперу, )Сам розважався в клубі, поки йшла вистава, і приходив за­бирати її точно в належний час. Прикро, що Бекі така байдужа до сина, але він мирився й з цим.

Вона, бачите, така розумна, хай йому грець,—виправ­дувався Родон,— а я, бачите, невіглас, і взагалі...

Бо, як ми вже казали, не треба великого розуму, щоб вигравати в карти і в більярд, а на інші таланти Родон не претендував.

Коли в домі з’явилася компаньйонка, в нього набагато поменшало обов’язків.

Дружина навіть заохочувала Ро­дона не обідати вдома, і він міг уже не супроводжувати її в театр.

Можеш не сидіти сьогодні вдома, тобі буде нудно, любий,— часто казала вона.— В мене зберуться кілька-людей, що лише дратуватимуть тебе. Я б їх не запрошувала, але ж ти знаєш, що я роблю так задля твого добра.

А тепер, як я маю вівчарку, тобі вже не треба за мене боя­тися.

«Вівчарка-компаньйонка! Бекі Шари має компаньйонку! Ну й сміховисько!» — думала собі місіс Кроулі. І ця думка дуже веселила її.

Одного ранку в неділю, коли Родон Кроулі, його син і попі гуляли, як звичайно, в Парку, вони зустріли дав­нього знайомого полковника, його товариша по службі, кап­рала Клінка, що приязно розмовляв з якимось старим джентльменом. Той тримав на руках хлопчика десь такого віку, як малий Родон. Хлопчик міцно вхопився за медаль на пам’ять про битву під Ватерлоо, що висіла на грудях у капрала, й уважно її роздивлявся.

Дякую, ваша честь — відповів Клінк: «Як ся маєш, Клінку?» — Цей юний джентльмен — ровесник вашому синові,— додав капрал.

Його батько теж воював під Ватерлоо,— сказав ста­рий, що тримав на руках хлопчика.— Правда, Джорджі?-Так,— відповів той.