Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Для кожної леді в становищі Ребеки таким самим необ­хідним набутком, як букет чи карета, є компаньйонка. Мене завжди зворушує, що ці ніжні істоти, які не можуть жити без прихильності до когось, вибирають собі в това­ришки надзвичайно невиразну особу і майже ніколи з нею не розлучаються. Вигляд такої постійної супутниці в при­ношеному вбранні, яка сидить у ложі опери за спиною в своєї любої приятельки або займає в кареті місце навпроти неї, завжди має в собі щось корисне і повчальне для мене; це таке саме веселе нагадування як череп, що ним ко­ристувались на бенкетах єгипетські бонвівани,— химерне сардонічне mémento / Нагадування (лат.) / Ярмарку Суєти. Що й казати: навіть така бувала, нахабна, безсовісна й черства красуня, як мі­сіс Випікайдуш, батько якої помер із сорому за неї, навіть чарівна й смілива місіс Тенетлі, що перестрибне верхи че­рез огорожу незгірше за будь-якого чоловіка в Англії і сама править своїми сивими в Парку, тим часом як її мати й досі тримає крамничку в Баті,— навіть ці жінки, такі сміливі, що, здавалося б, нічого не бояться, не зважу­ються вийти в світ без компаньйонки. їхнім серцям, ніж­ним, сповненим любові, неодмінно треба виливати на когось свої почуття. І на людях ви їх зустрінете тільки в супроводі жалюгідної, вбраної в перефарбовану сукню особи, що сидить у куточку десь неподалік.

Родоне,— сказала Ребека одного пізнього вечора, коли чоловіче товариство сиділо/у її вітальні біля каміна, в якому потріскували дрова (бо чоловіки приїздили до них завершити вечір, і Ребека завжди мала для них напоготові морозиво й каву, найкращі в Лондоні),— мені потрібна вівчарка.

Що? — перепитав Родон, піднявши голову від столу з картами.

Вівчарка? —здивувався юний лорд Саутдаун.—Люба місіс Кроулі, що за химери? Чому б вам не придбати дат­ського дога? Я знаю одного, величезного, мов жирафа, слово честі! Такого, що хоч запрягай у вашу коляску. Або хорта... мій хід, з вашого дозволу... чи малесенького мопса, що цілком уміститься в котрійсь табакерці лорда Стайна. А один чоловік у Бейсуотері має пса з таким носом, що ви...

записую короля і ходжу... що ви могли б вішати на нього капелюшка.

Записую взятку,— поважно мовив Родон. Він зви­чайно весь віддавався грі і підтримував розмову тільки тоді, коли йшлося про коней або заклад.

Навіщо вам та вівчарка? — весело повів далі юний Стаутдаун.

Я маю на увазі моральну вівчарку,— відповіла Бекі і, сміючись, глянула на лорда Стайна.

А це що за біс? — спитав його милість.

Пес, що відганяв би від мене вовків,— сказала Ребе­ка.—Компаньйонка.

Люба невинна овечка, вам справді треба вівчарки,— мовив маркіз і, виставивши вперед підборіддя й огидно ви­щиривши зуби, втупив у Ребеку маленькі очі.

Вельможний лорд Стайн стояв біля каміна, попиваючи каву. Полум’я весело палахкотіло і потріскувало за гратами. На каміні горіло зо два десятки свічок у різних чу­дернацьких свічниках — позолочених, бронзових і порце­лянових. Вони чарівно освітлювали постать Ребеки, що сиділа на канапі, оббитій квітчастою тканиною. Вона була в рожевій сукні, свіжій, мов троянда, її білі, як сніг, руки і плечі поблискували крізь тоненький газовий шарф, який ледь прикривав їх, волосся кучерями спадало навколо шиї, а з-під тугих, шелестких згорток шовку визирала ніжка, чарівна ніжка в чарівному черевичку і в прозорій шовковій панчосі.

Свічки осявали також блискучу лисину лорда Стайна у віночку рудого волосся. Він мав густі кущуваті брови й не­спокійні, налиті кров’ю очі, оточені сіткою зморщок. Ниж­ня щелепа в нього випиналася вперед, а коли він сміявся, з рота хижо витикалися два блискучі ікла. Того дня він обідав з особами королівської родини, тому почепив на себе орден Підв’язки й стрічку. Його милість був невисо­кий, широкогрудий і кривоногий, проте він дуже пишався красою своєї ступні та литки і весь час погладжував при­крашене орденом Підв’язки коліно.

Отже, пастуха замало, щоб стерегти овечку? — спи­тав він.

Пастух надто любить грати в карти й ходити по клу­бах,— сміючись, відповіла Бекі.

Господи, що за розпусний Корідон! — сказав мі­лорд.— Як би йому личила сопілка!-Б’ю трійкою,— озвався Родон від столу з картами.

Послухайте-но свого Мелібея,— пробурчав шляхет­ний маркіз.— Він справді робить те, що й належить роби­ти буколічним пастухам: стриже Саутдауна. Ох, яке не­винне ягня? Яке з біса біленьке руно!-В очах Ребеки блиснула зневажлива посмішка.

Але ж, мілорде,— мовила вона,— ви теж лицар цього ордену.