Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Звичайно, вони не мали наміру весь час мешкати в та кому розкішному будинку.

Реглс купив право оренди, щоб здавати будинок уже від себе іншим, і тільки-но нагодився винаимач, він перебрався до своєї крамнички. Але йому було дуже приємно, вийшовши з тієї крамнички, прогулятися по Керзон-стріт і помилуватися своїм майном —власним будинком з калачиками на вікнах і різьбленим бронзовим молотком. Коли служник випадково стояв біля під’їзду, то шанобливо кланявся йому, куховар купував у нього городину і звав його «паном господарем», і якби Реглс хотів, то міг би знати все, що робили його квартиранти і що в них подавали до столу.

Він був доброю людиною, доброю і щасливою. Будинок давав йому такий солідний прибуток, що він вирішив по­слати дітей в добру школу, тому, не шкодуючи коштів, прилаштував Чарльза до пансіону доктора Лупмена в Шугеркейн-лодж, а маленьку Матильду — до міс Довбайбі в Лорентайнум-хayc, що в Клеймі.

Реглс любив, навіть обожнював родину Кроулі, від якої пішло все його багатство.

У кімнатці за крамничкою висів силуетний портрет його господині і її власноручний малю­нок вартівні в Королевиному Кроулі, виконаний тушшю, а до опорядження будинку на Керзон-стріт він додав тіль­ки гравюру, яка зображала Королевине Кроулі в Гемпшірі, маєток Уолпола Кроулі, баронета. Уолпол Кроулі красувався на ній у позолоченій кареті, запряженій шесте­риком білих коней, що їхала над озером, де плавали лебе­ді і снували човни з жінками в кринолінах та музиканта­ми в перуках. Реглс і справді думав, що більше ніде в сві­ті немає такого гарного палацу і такої славетної, родини.

Випадково будинок Реглса на Керзон-стріт виявився вільний, коли Родон з дружиною повернулись до Лондона. Полковник дуже добре знав цей будинок і його власника: останній весь час підтримував зв’язки з родиною Кроулі, бо допомагав Боулсові, коли міс Кроулі мала гостей. Ста­рий не тільки здав будинок полковникові, але й викону­вав роль дворецького, коли в нього бували бенкети. Місіс Реглс господарювала внизу на кухні й посилала нагору такі обіди, що їх схвалила б навіть стара міс Кроулі. Так Кроулі найняли будинок задарма, бо хоч Реглсові дово­дилось сплачувати державні й муніципальні податки, проценти своєму колезі-дворецькому, внески за страху­вання життя і за дітей у школу, купувати харчі й питво для своєї родини, а один час і для родини полковника, і хоч таке господарюванні довело його до банкрутства, і діти його опинилися на вулиці, а сам він — у борговій в’язниці,— хтось же мусить платити за джентльмена, який живе невідомо за що, отож сердешному Реглсові й випало покривати брак капіталу в полковника Кроулі.

Цікаво було б довідатись, скільки родин пограбували й до­вели до злиднів такі великі дурисвіти, як Кроулі? Скільки значних вельмож обдирають дрібних торговців, принижу­ються до того, що видурюють у своїх убогих постачальни­ків жалюгідні суми, ладні обшахрувати їх бодай на кілька шилінгів? Коли ми читаємо, що якийсь аристократ виїхав на континент, ще якомусь накладено арешт на маєток, а той чи інший заборгував шість-сім мільйонів, цей удар нам здається навіть величним, і ми співчуваємо жертві, яку спіткало таке горе. Але хто пожаліє сердешного перукаря, який не отримав грошей за те, що пудрив голови ліврей­ним служникам, чи нещасного столяра, що зубожів, вико­нуючи за свої гроші замовлення на орнаментовані альтан­ки, в яких мала снідати міледі, чи бідолашного кравця, що завдяки протекції управителя дістав замовлення і заклав усе, що в нього було, і навіть більше, аби тільки скінчити лівреї, про які він мав честь радитися з самим мілордом? Коли валиться великий дім, ці бідолахи непомітно гинуть під його уламками; недарма давня легенда каже: перше ніж людина сама попаде в пекло, вона спровадить туди чи­мало інших людських душ.

Родон та його дружина великодушно протегували всім торговцям і постачальникам міс Кроулі, що пропонували їм свої послуги. Декотрі з них були дуже раді цьому, особливо убогіші. Дивно було бачити, як невтомно праля з Тутінга щосуботи прикочувала свій візок і кожного тиж­ня подавала рахунки, які ніхто не сплачував. Городину постачав сам містер Реглс. Рахунок за портер для челяді з шинку «Воєнна фортуна» можна вважати курйозом в історії пивних закладів.

Служникам не виплачували біль­шу частину їхньої платні, тож і вони змушені були брати пиво в тому шинку в кредит. Загалом, Кроулі не платили нікому: ні слюсареві, що лагодив замок, ні скляреві, що склив вікна, ні каретникові, що здавав карету, ні візникові, що їздив нею, ні різникові, що постачав баранину, ні кра­мареві за вугілля, на якому вона смажилась, ні куховарці, що її готувала, ні слугам, що їли її. І так, здається мені, багато людей примудряється жити в розкошах, не маючи ніякого прибутку.