Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Врешті він скупив більшу частину вин і розпродав їх з аукціону з величез­ними збитками для себе.

Щодо Джоза, який тоді отримав місце в управлінні по­датків і зборів у Калькутті, то він страшенно розлютився, коли пошта принесла йому паку вакхічних проспектів з приватним листом від батька, в якому той повідомляв, що розраховує в цій справі на сина і посилає йому партію ви­браних вин, зазначених у фактурі, а також вексель, вида­ний на його ім’я, щоб покрити ці видатки. Джоз обурився: його батько — батько Джоза Седлі, службовця управління податків,— став торговцем вином, що випрохує замов­лення! Це майже те саме, що він став би Джеком Кетчем.

Син зневажливо відмовився від векселя й написав старому джентльменові образливого листа, порадивши йому самому влаштовувати свої справи.

Опротестований вексель повер­нувся, і «Седлі й Спілці» довелося оплатити його прибут­ками від мадраської операції, а частково й заощадження­ми Емілії.

Крім пенсії в п’ятдесят фунтів на рік, вона ще мала, як заявив виконавець чоловікової духівниці, п’ятсот фунтів, що були на руках в агентів у хвилину смерті Джорджа Осборна, і цю суму опікун її сина — Доббін — запропонував покласти на вісім річних відсотків в одну індійську контору. Старий Седлі, підозрюючи, що майор мав якісь нечесні наміри щодо тих грошей, рішуче запротестував проти такого плану. Прийшовши до агентів, щоб особисто висловити їм свій протест, він, на свій, подив, дізнався, що на руках у них немає такої суми, що весь капітал, який лишився після капітана, не перевищує сотні фунтів, а на­звані п’ятсот фунтів, мабуть, складають окрему суму, про яку докладно знає тільки майор Доббін. Остаточно переко­навшись, що тут пахне шахрайством, старий Седлі почав переслідувати майора. Як батько Емілії, він владно зажа­дав звіту про грошові справи покійного капітана. Доббін збентежився, почервонів і почав щось плутано поясню­вати. Це підтвердило підозру старого, що він має спра­ву з шахраєм. Він пишномовно «сказав йому правду в очі», за його ж таки словами, тобто просто висловив упевненість, що майор незаконно привласнив гроші його зятя.

Доббінові нарешті урвався терпець, і якби його звинувач не був такий старий і жалюгідний, він напевне посва­рився б з ним.

Розмова їхня відбувалася в одній з кабінок у кав’ярні «Слотер».

Ходімо нагору, сер,— сердито прошепотів майор.— Я вимагаю, щоб ви пішли нагору, і я покажу вам, хто-скривджений — бідолашний Джордж чи я.

І вія потяг старого до своєї спальні нагорі. Там він ви­йняв зі столика Осборнові рахунки й паку боргових зобо­в’язань, які, треба віддати йому належне, небіжчик дуже радо виписував.

Джордж оплатив свої векселі в Англії,— сказав Доббін,— але в нього не залишилося й ста фунтів, коли він-поліг на полі бою. Я і ще двоє-троє офіцерів, його товари­шів, із своїх заощаджень зібрали цю невеличку суму, а ви ще зважуєтесь казати, що ми хочемо обдурити вдову й си­роту.

Седлі дуже засоромився й принишк, хоч Вільям Доббін таки збрехав йому. Це він сам дав ті п’ятсот фунтів, усі до останнього шилінга, він на свої кошти поховав приятеля і взяв на себе всі витрати, пов’язані зі смертю Джорджа й переїздом сердешної Емілії.

Про ці видатки старий Осборн жодного разу не завдав собі клопоту подумати, не згадав про них і ніхто з родини Емілії, навіть вона сама. Цілком довіряючи майорові Доббіну як скарбникові, вона не заглиблювалась у його плутані розрахунки й ніколи не підозрівала, скільки заборгу­вала йому.

Два-три рази на рік Емілія, як і обіцяла, писала йому листи в Мадрас — листи цілком присвячені малому Джорджі. Яким скарбом були вони для Доббіна! Він їй щоразу відповідав, але ніколи не писав перший. Зате він посилав хрещеникові й матері безліч пам’яток про себе. Він замо­вив і послав їй цілу скриньку шарфів і чудові китайські шахи зі слонової кістки. Пішаками там були зелені й білі чоловічки зі справжніми щитами й мечами, кіньми — вершники, а турами — башточки на слонах.

Навіть місіс Манго не має таких розкішних шахів,—зауважив містер Пестлер.

Ті шахи надзвичайно потішили Джорджі, який друкова­ними літерами написав першого листа своєму хрещеному батькові з подякою за дарунок. Доббін посилав також ва­рення й маринади — цих останніх юний джентльмен раз тайкома скуштував у буфеті й мало не задихнувся. Хло­пець вирішив, що його покарано за крадіжку, такі вони були пекучі. Емілія дотепно описала майорові цей випадок, і він зрадів, що тепер вона бадьоріша і вже може сміятися. Він послав їй дві шалі — білу для неї, а чорну з пальмовим листям для її матері, і два червоні шарфи на зиму для містера Седлі та для Джорджі. Шалі коштували, на думку місіс Седлі, щонайменше по п’ятдесят гіней кожна. Вона надягала свою до церкви в Бромптоні, і знайомі жінки ві­тали її з такою чудовою обновою. Еміліїна шаль теж дуже личила до її скромної чорної сукні.