Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Остання дія сумної комедії, яку вона грала на Ярмарку Суєти, швидко наближалася; дешеві ліхтарики згасали один за одним, і темна завіса ось-ось мала опуститися.

Остання фраза листа, яка посилала Родона до адвоката міс Кроулі в Лондоні і яку міс Брігс так радо написала, трохи втишила в серцях драгуна та його дружини гірке розчарування, яке вони відчули були, прочитавши, що тітка не хоче миритися, і подіяла так, як і сподівалася стара леді, тобто змусила Родона квапливо виїхати до Лондона.

Програшем Джоза і асигнаціями Осборна він заплатив рахунок у готелі, господар якого, мабуть, і досі не знає, що він дивом отримав ті гроші. Бо так само, як генерал перед боєм відсилає свій обоз у тил, так і Ребека розважно спакувала всі свої коштовні речі й відіслала поштовою каретою під наглядом служника Осборнів, який мав доручення відвезти до Лондона скрині своїх господарів. Ро-дон та його дружина повернулися тією самою каретою.

Я залюбки побачився б зі старою перед від’їздом,— сказав Родон.— Вона так змарніла і змінилася, що, напевне, довго не протягне. Цікаво, який чек чекає на мене в Уоксі? Фунтів двісті... мабуть, не менше як двісті... ге, Бекі?-Пам’ятаючи про постійні візити помічників мідлсекського судді, Родон і його дружина не повернулися до свого помешкання в Бромптоні, а оселились у готелі.

Вранці другого дня Ребека мала нагоду побачити тих двох джентльменів, коли їхала тією дорогою до дому старої місіс Седлі у Фелемі, де вона сподівалася застати любу Емілію та своїх бретонських приятелів. Усі вони вже подалися в Чатем, а звідти в Гарвіч, щоб разом з полком відплисти до Бельгії. Вдома була тільки ласкава стара леді, що тихо плакала на самоті. Повернувшись до готелю, Ребека застала свого чоловіка, який устиг уже відвідати Грейзен і дізнатися про свою долю. Він приїхав додому вкрай розлючений.

Хай її чорти візьмуть, Бекі! — сказав він.— Вона дала мені тільки двадцять фунтів!-Стара тітка пожартувала з них, але жарт був такий вдалий, що Ребека, дивлячись на засмученого Родона, зареготала.

Розділ XXVI-МІЖ ЛОНДОНОМ І ЧАТЕМОМ-Залишивши Брайтон, наш приятель Джордж, як і лишило вельможі, що подорожував четвериком, бундючно під’їхав до розкішного готелю на Кевендіш-сквер, де на молодого джентльмена та його дружину чекали чудові кімнати і багато накритий стіл, оточений півдесятком чорних мовчазних служників. Джордж приймав Джоза й Доббіна велично, немов принц, а Емілія вперше несміливо й скромно сиділа на місці господині «біля свого власного столу», як висловився Джордж.

Джордж по-королівському перебирав вином і морочив голову служникам, а Джоз із величезною втіхою уминав черепахову юшку. Насипав її Доббін, бо господиня, перед якою поставлено миску з юшкою, була така недосвідчена, що, намірившись насипати її братові, не поклала в тарілку м’яса ні а підчеревини, ні з-під хребта.

Пишний бенкет і зала, де він відбувався, занепокоїли Доббіна, і після обіду, коли Джоз задрімав у великому кріслі, він дорікнув приятелеві за такі розкоші.

Та дарма він обурювався надміром черепашини й шампанського, який міг би собі дозволити хіба архієпископ.

Я звик подорожувати, як джентльмен,— відповів Джордж,— і моя дружина, хай йому чорт, теж подорожуватиме, як леді. Доки в мене є хоч одна монета, Еммі ні в чому не обмежуватиме себе,— відповів цей щедрий чоловік, вельми вдоволений собою і своєю великодушністю. Доббін вдався і вже не пробував переконувати його, що для Емілії щастя полягає не в черепаховій юшці.

Невдовзі після обіду Емілія боязко заявила, що хотіла б відвідати матір у Фелемі, і Джордж, трохи побурчавши, дав їй дозвіл. Вона помчала до своєї велетенської спальні, посеред якої стояло велетенське, схоже на катафалк, ліжко («на ньому спала сестра імператора Олександра, коли тут були союзники»), і квапливо, радісно одягла капелюшок і шаль. Коли вона повернулася до їдальні, Джордж усе ще пив червоне вино, нічим не виявляючи, що він готовий їхати.

Ти хіба не поїдеш зі мною, коханий? — запитала вона.

Ні, «коханий» того вечора мав якісь «справи». Його служник найме для неї карету й проведе її. Карета під’їхала до готелю, і Емілія, дарма зазирнувши кілька разів Джорджеві у вічі, трохи розчаровано зробила реверанс і сумно пішла вниз широкими сходами. Капітан Доббін теж пішов за нею, допоміг їй сісти в карету й почекав, поки вона рушила. Навіть служник посоромився при слугах з готелю назвати візникові адресу, сказавши, що даватиме вказівки дорогою.