Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Поки внизу готували ці ласощі, Емілія, залишивши вітальню, піднялася нагору і, сама не знаючи як, опинилася в кімнатці, в якій вона жила до одруження, і в тому самому кріслі, в якому провела так багато гірких хвилин. Вона впала É нього, наче в обійми давнього приятеля, і задумалася про минулий тиждень і про своє колишнє життя. Вже тепер сумно й невпевнено оглядатися назад, завжди тужити за чимось, а осягнувши його, відчувати більше сумніву й смутку, ніж радості,— ось яка доля судилася бідолашній Емілії, заблуканій мандрівниці серед великих галасливих юрб Ярмарку Суєти.

Вона сиділа і з любов’ю воскрешала в пам’яті той образ Джорджа, перед яким схилялася до одруження. Чи вона усвідомлювала, як відрізнявся реальний Джордж від того чудового молодого героя, якого вона обожнювала? Має минути багато-багато років, і чоловік справді повинен бути дуже вже поганий, щоб гордість і марнославство жінки дозволили їй признатися в цьому. Потім перед внутрішнім зором Емілії з’явились іскристі зелені очі та згубна усмішка Ребеки, і їй стало страшно. Так вона сиділа якийсь час, гірко розмірковуючи, як звичайно, про свою долю, така сама сумна і байдужа, якою її застала щиросерда служниця того дня, коли принесла листа від Джорджа, що наново просив її руки.

Емілія глянула на біленьке ліжко, в якому вона ще кілька днів тому спала, і подумала, що добре було б знов поспати в ньому цієї ночі, а прокинувшись уранці, побачити, як раніше, матір, що, всміхаючись, схилятиметься над нею. Далі вона з жахом згадала величезний шовковий катафалк у просторій нарядній спальні, який чекав на неї в готелі на Кевендіш-сквер. Любе біленьке ліжечко, скільки довгих ночей вона проплакала в його подушку. В яку розпуку вона впадала, як хотіла померти. Але хіба тепер не здійснилися всі її бажання і хіба коханий, на якого вона вже була втратила надію, не належить їй навіки? Дорога матуся, як вона терпляче, дбайливо просиджувала ночі біла цього ліжечка! Емілія стала навколішки, і тут ця змучена, налякана, але покірна й повна любові душа спробувала знайти розраду в тому, в чому, треба визнати, рідко шукала її дівчиною. Досі її вірою було кохання, а тепер розчароване, сумне, закривавлене серце відчуло потребу в іншій розраді.

Чи маємо ми право підслуховувати й повторювати її молитви? Ні, шановні мої, це таємниця, якої не можна розголошувати на Ярмарку Суєти, де відбувається дія нашої повісті.

Але треба визнати, що, коли нарешті Емілію покликали пити чай, наша юна леді спустилася вниз куди веселіша; вона вже не відчувала зневіри й жалю до своєї долі, не думала ні про Джорджеву холодність, ні про Ребечині очі, як звичайно останнім часом. Зійшовши вниз, вона поцілувала батька й матір, поговорила зі старим, який навіть трохи повеселішав. Потім вона сіла до фортепіано, що його купив для неї Доббін, і переспівала батькові всі його улюблені давні пісні. Вона сказала, що чай на диво вдалий, а варення розкладено з надзвичайним смаком.

Бажаючи зробити щасливими інших, вона й вам» відчула себе щасливою і ввечері міцно заснула на своєму катафалку й прокинулася, всміхаючись,, аж тоді, як Джордж повернувся з театру.

Другого дня Джордж мав залагодити важливішу справу, ніж дивитися на Кіна в ролі Шейлюка. Прибутній до Лондона, він відразу ж нависав адвокатам свого батька, ласкаво повідомляючи їх, що завтра хоче з ними зустрітися. Готельні програші в більярд і карти капітанові Кроулі майже спорожнили гаманець Джорджа, і його треба було поповнити, перше ніж вирушати в дорогу, а він не мав інших способів на це, ніж надібрати капітал у дві тисячі фунтів, який батькові адвокати буяй уповноважені йому виплатити. В глибині душі він твердо вірив, що батько скоро зласкавиться. Бо який батько міг довго опиратися такому незвичайному синові, як він? Коли ж його минуле і особисті чесноти не вплинуть на батька, то Джордж вирішив так відзначитися в майбутньому поході, щоб старий джентльмен змушений був відразу здатися. А якщо ні? Ну що ж — перед ним відкритий цілий світ. Йому може пощастити в картах, та й дві тисячі фунтів — це ж купа грошей.

Отож він ще раз послав Емілію в кареті до матері з суворим наказом дамам придбати все необхідне для подорожі за кордон такої світської дами, як місіс Осборн, і з carte blanche для них обох. На це вони мали тільки один день, тож можна собі уявити, які еони були заклопотані. Опинившись вдвох у кареті, кваплячись від кравчині до торговця білизною, супроводжувана за поріг послужливими продавцями і ввічливими господарями, місіс Седлі відчула себе майже такою, як була колись, і вперше після нещастя щиро тішилася. Та й самій Емілії зовсім не нудно було ходити по крамницях, торгуватися, оглядати й купувати гарні речі. Який чоловік, навіть коли він філософ, дав би хоч два пенси за жінку, байдужу до таких речей? Отож Емілія, виконуючи чоловіків наказ, мала й сама неабияку втіху й накупила безліч різного вбрання, виявивши, як одностайно запевняли продавці, добрий смак і високу вимогливість.