Гюстав Флобер - Саламбо

«Та коли тільки Раббетна переможе, коли буде повернено заїмф і врятовано Карфаген, — що тоді важитиме життя однієї жінки! — міркував Шагабарім. — Та й те сказати, може вона, здобувши покривало, і не загинути».

Три дні він не приходив до неї; на четвертий день увечері вона послала по нього.

Щоб Саламбо набралася більшої рішучості, він переказував їй усі ті образливі слова, якими лаяли Гамількара на зборах Великої ради; говорив, що вона стала причиною лихого вчинку і мусить спокутувати свою провину, цієї жертви, мовляв, вимагає Раббетна.

Гучний галас, що здіймався над Маппалами, часто долітав аж до Мегари. Шагабарім і Саламбо хутко вибігали з покоїв і вдивлялися туди з висоти оздоблених галерами східців.

То юрби на Хамоновому майдані криком кричали, вимагаючи зброї. Але старійшини не хотіли роздавати її, вважаючи всяку боротьбу за марну. Загони, що їх уже виряджали без начальників, були вирубані впень. Кінець кінцем юрбам наказали розійтись; тоді, чи то віддаючи шану Молохові, чи то з якоїсь незбагненної потреби все руйнувати, вони повивалювали в храмовому гаю високі кипариси, підпалили їх смолоскипами кабірів і, співаючи, носили вулицями. Ці страшні вогні повільно хиталися й, посуваючись уперед, освітлювали скляні кулі храмових дахів, оздоби колосів, корабельні водорізи, ковзали по терасах і, неначе сонця, котилися містом. Вони спустилися з Акрополя. Малкійська брама відчинилася.

— Ти готова? — гукнув Шагабарім. — Чи, може, доручиш їм переказати батькові, що ти його покинула?

Вона сховала обличчя під запиналом; величезні смолоскипи миготіли все далі й далі, поволі спускаючись до моря.

її стримував якийсь незбагнений жах. Вона боялася Молоха, боялась і Мато. Цей чоловік, велетенський на зріст, заволодівши заїмфом, панував тепер над Раббет-ною, як Ваал, і поставав перед Саламбо в такому ж сяйві блискавиць. Адже душі богів оселялися інколи в людському тілі! Хіба Шагабарім, говорячи про нього, не казав їй, що вона мусить перемогти Молоха? І вони злилися один з одним, вона уявляла їх в одній подобі; обидва її переслідували.

Вона захотіла дізнатися, що на неї чекає, і пішла до змії, бо в її поведінці люди бачать всілякі віщування. Та кошик був порожній; Саламбо занепокоїлась.

Вона знайшла пітона біля підвісного ліжка. Він обвився хвостом круг бильця срібної балюстради, терся об нього, щоб скинути стару пожовклу шкіру, і його блискуче та ясне тіло виповзало, як меч, уже наполовину видобутий із піхов.

З кожним днем, що охочіше Саламбо приставала на жерцеву раду, що рішучіше зважувалась допомогти Та-ніті, то швидше одужував пітон, набирав тіла, помітно оживав.

Це навіяло їй глибоку певність, що Шагабарім висловлює волю богів. Якось уранці прокинулась вона, готова на все, і спитала, що треба зробити, щоб Мато віддав покривало.

— Зажадати його, — сказав Шагабарім.

— А коли він відмовить?

Жрець пильно подивився на неї з якоюсь дивною усмішкою, якої вона ще ніколи не бачила в нього на устах.

— Що ж тоді? — допитувалась вона. Опустивши очі, жрець стояв нерухомо і перебирав пальцями кінці стьожок, що спадали з його тіари на плечі. Нарешті, побачивши, що вона не розуміє, сказав:

Ти залишишся наодинці з ним.

— А далі?

Наодинці в його наметі.

— А що тоді?

Шагабарім прикусив губу. Він, загнаний на слизьке, думав, як би все те їй пояснити.

Коли судилося тобі померти, це станеться згодом, — сказав він, — опісля! Не бійся нічого! І хай би що він робив, не кричи, не лякайся! Мусиш бути слухняна, чуєш, мусиш коритися його бажанню, в ньому воля неба!

— А покривало?

— Про те подбають боги, — відповів Шагабарім. Вона додала:

— Отче, якби ти пішов зі мною!

— Ні!

Він звелів їй стати навколішки і, піднявши ліву руку й простягши праву, проказав за Саламбо обітницю принести назад у Карфаген Танітине покривало. Страшними клятвами вона прирікала себе богам і, знемагаючи, повторювала за Шагабарімом кожне його слово.

Він сказав, як покутами й постами треба їй очистити душу та як дістатися до Мато. Зрештою, додав він, з нею піде людина, що знає туди дорогу.

їй здавалося, ніби з неї спали кайдани. Тільки й марила вона про щастя знову побачити заїмф і благословляла тепер Шагабаріма, що схилив її до того.

Була саме та пора, коли карфагенські голуби відлітають у Сіцілію на гору Ерікс, до Венериного храму. Спершу вони, кілька днів літаючи й кличучи одне одного, збивалися в зграю; аж якось надвечір знялися й полинули; вітер підганяв їх, і, злетівши високо над морем, вони пропливали по небу, як величезна біла хмара.