Гюстав Флобер - Саламбо

Проминувши гору Теплих Вод, поїхали швидше, бо там грунт був уже твердіший.

Стояла пора сівби та інших польових робіт, одначе довкола, скільки оком сягнути, було порожньо, як у пустелі. Де-не-де лежали купки розсипаного збіжжя, подекуди сипався з колосу вже поруділий ячмінь. На ясному обрії чорніли безладно переплетені смуги селищ.

Час від часу при шляху бовваніли рештки обгорілої стіни. Покрівлі халуп позавалювались, і всередині видно було череп’я глиняного посуду, пошматовану одежу, всіляке хатнє начиння та якісь інші на дрізки потрощені речі, яких уже й не впізнати. Бувало, з тих руїн витикалася часом людина в лахмітті, з землистим обличчям і палючим поглядом. Та вона мерщій кидалася втікати або враз ховалася в якусь дірку. Саламбо та її провідник не зупинялися.

Одна по одній пропливали перед очима занедбані, спустошені рівнини. На світлій землі слалися нерівні смуги вугільного пилу, що здіймався слідом за двома вершниками. Часом траплялась на їхньому шляху затишна місцина, де поміж буйної зелені дзюрчав струмок; перебираючись на другий берег, Саламбо зривала вологе листя, щоб відсвіжити собі руки. Якось, коли вони їхали олеандровим гаєм, кінь її рвучко сахнувся вбік перед трупом, що витягся впоперек шляху.

Раб ту ж мить поправив їй подушки. Це був храмовий служник, людина, на яку Шагабарім покладав усякі небезпечні справи.

Задля більшої обережності тепер він біг поруч неї між кіньми, хльоскав їх ремінним путом, кінець був намотаний на руку, а то витягав із почепленої на грудях торбини кульки, спечені з пшеничного борошна, фініки, яєчні жовтки, загорнені в лотосове листя, і мовчки пропонував їх Саламбо.

Десь опівдні перейшли їм дорогу троє варварів у звірячих шкурах. А далі мало-помалу стали траплятися й інші, що вештались купками по десять, по дванадцять, а то й по двадцять п’ять чоловік; дехто гнав кіз чи якусь криву корівчину. Вони тримали в руках киї з мідними вістрями; на геть закаляній одежі виблискували кинджали. Позирали вони з виглядом погрозливим і здивованим. Минаючи їздців, хто з них, заведеним звичаєм, посилав благословення, а хто кидав услід сороміцькі дотепи; Шагабарімів слуга відповідав кожному його ж таки рідною говіркою. Він казав їм, що з ним оце хворе хлоп’я, а їде воно до далекого храму, сподіваючись на зцілення.

Тим часом вечоріло. Почулося гавкання; вони попрямували в той бік. Незабаром вони помітили у вечірній млі кам’яну загорожу; за нею маячіла будівля. По муру біг собака; раб шпурнув у нього каменем; вони ввійшли в високу кімнату із склепистою стелею.

Посередині, гріючись біля вогнища з хмизу, від якого дим виходив отворами в стелі, сиділа навпочіпки якась жінка. Вона була наполовину закрита сивим волоссям, що спадало їй аж до колін. Не бажаючи їм відповідати, вона з дурнуватим виглядом теревенила про якусь помсту і над варварами, і над карфагенцями.

Провідник почав нишпорити по всіх усюдах. Потім знову підійшов до жінки і зажадав чогось поїсти. Але стара втупила очі в жар і знай хитала собі головою та варнякала:

— Я була рукою. Десять пальців відтято. Рот уже не їсть.

Раб показав їй жменю золотих монет. Вона сіпнулась до них і відразу знову прибрала байдужого вигляду.

Нарешті він приклав їй до горла кинджал, що був у нього за поясом. Вона, тремтячи, встала, відсунула велику каменюку й дістала йому амфору вина та гіппозарітської вареної в меду риби.

Саламбо відвернулася від тієї гидкої їжі й лягла спати на простелених в кутку попонах.

Ще вдосвіта її збудив провідник.

Завив собака. Раб тихенько підкрався до нього і, лиш раз махнувши кинджалом, відтяв йому голову. Тоді кров’ю понатирав коням морди, щоб відживити їх. Стара кинула навздогін йому прокляття. Саламбо почула те і стисла амулет, що носила на грудях.

Вони знову рушили в путь.

Інколи вона запитувала, чи скоро вони вже приїдуть. Дорога, як по хвилях, то здіймалась, то спускалась пагорками. Тільки й чути було, що сюрчання цикад. Сонце в’ялило пожовклу траву; земля була вся порепана, і здавалося, ніби її вкрито величезними плитами. Іноді проповзала змія, пролітали орли. Раб усе біг та біг; а Саламбо мріяла, вгорнувшись у покривала, і хоч яка стояла спекота, вона не розкутувалася, боячись забруднити своє пишне вбрання.

На однаковій відстані одна від одної височіли вежі, що їх позводили карфагенці, щоб стежити за ворожими племенами. Саламбо з провідником заходили туди перепочити в затінку, а потім їхали далі.