Гюстав Флобер - Саламбо

Обрій був залитий кривавою барвою. Здавалося, ніби голуби мало-помалу спускаються на море; потім вони зникли, неначе кинувшись у пащу сонця, що зараз же їх поглинуло. Саламбо стежила за ними, а потім понурила голову, і Таанах, певна, що збагнула її смуток, стиха промовила:

Вони ж повернуться, господине.

— Та вже ж! Я знаю.

— І ти побачиш їх знову.

— Може!

Нікому не звіряла вона своїх намірів; щоб здійснити їх тайкома, вона нічого не взяла в управителів, а послала Таанах у передмістя Кініздо купити все потрібне; кіновар, пахощі, лляний пояс і нове вбрання. Стара невільниця дивувалася з тих готувань, одначе розпитувати не наважувалась. Нарешті настав призначений Шагабарімом день, коли Саламбо мала виряджатись у дорогу.

Десь близько дванадцятої години вона помітила між сикоморових дерев якогось сліпого діда, що однією рукою спирався на плече малому поводареві, який ішов перед ним, а другою підтримував при боці щось на взірець цитри з чорного дерева. Євнухів, рабів і жінок повідпроваджувано геть із палацу; ніхто не повинен був знати про ці таємні готування.

Таанах засвітила в кутках покою чотири триніжки із стробусом та кардамоном; потім розгорнула великі вавілонські килими й порозвішувала їх на мотузці по всіх стінах, — Саламбо не хотіла, щоб її бачили навіть стіни. За дверима сидів навпочіпки музикант з цитрою, а поруч нього, приклавши до уст очеретяну сопілку, стояв малий хлопець. Десь далеко стихав вуличний гамір, довшали тіні від храмових перистилів, а на тім боці затоки вже зливалися в блакитному мареві і підніжжя гір, і оливкові гаї, і жовті занедбані поля, що котили в далечінь свої безконечні хвилі; довкола — ні звуку; невимовний смуток важко завис у повітрі.

Саламбо сіла на оніксовому східці край басейну, підняла широкі рукави, зав’язала їх за плечима і почала обмиватися повільно, пильнуючи священного ритуалу.

Таанах принесла їй в алебастровому фіалі якусь загуслу рідину; то була кров чорного пса, що його зимової ночі зарізали неплідні жінки на руїнах надгробка. Саламбо натерла нею вуха, п’яти і великий палець правої руки; на нігті так і залишився червоний слід, наче вона роздавила якусь ягоду.

Зійшов місяць, і заграли сопілка й цитра.

Саламбо познімала сережки, намисто, браслети й довгу білу симару; тоді розв’язала пов’язку і, розпустивши по плечах волосся, якусь хвилину легенько стріпувала ним, щоб освіжитися. За дверима не вгавала музика; лунали раз у раз одні й ті самі три ноти, хапливі й несамовиті; бренькали струни, захлиналася сопілка; Таанах влад плескала в долоні; Саламбо, похитуючись усім тілом, монотонно проказувала молитви, і круг неї одна по одній спадали її шати.

Раптом здригнувся важкий килим, і над мотузкою, на якій він висів, з’явилась голова пітона. Він повільно, немовби крапля води, спустився по стіні додолу, проповз між розстеленими тканинами, а тоді, спершись хвостом на підлогу, став стійма; його очі, блискучіші за гранати, вп’ялися в Саламбо.

Зі страху перед холодом його тіла, чи, може, соромлячись, вона спершу завагалась. Але згадала Шагабарімів наказ і ступила вперед. Пітон, опустивши голову, вип’явся дугою, потім серединою тулуба накинувся їй на шию і повиснув так, головою й хвостом донизу, ніби розірваний разок намиста. Саламбо оповила змією собі стегна, попід пахвами і між колін; тоді вхопила її за щелепи, наблизила маленьку трикутну пащу до самих зубів і, примруживши очі, відкинулась назад під сяйвом місячного проміння. Бліде сяйво неначе оповивало її сріблястим туманом, на підлозі блищали сліди її мокрих ніг, в глибині басейну тремтіли зорі; а пітон стискав її своїми чорними, поцяткованими золотом кільцями. Саламбо задихалась під цим важким тягарем; мліли крижі, підломлювались ноги, здавалося, вже надходить смерть. А пітон кінцем хвоста легенько вдаряв її по стегнах; потім стихла музика, і він упав додолу.

Таанах знов підійшла до Саламбо; вона поставила два світильники, що їхнє полум’я горіло в наповнених водою скляних кулях, і пофарбувала лавзонією долоні Саламбо, підрум’янила кіновар’ю щоки, підвела сурмою вії та подовжила брови сумішшю камеді, мускусу, ебенової смоли і порошку з мушиних лапок.

Саламбо сиділа на кріслі з бильцями із слонової кості, здавшись на піклування рабині. Але тяжкий піст дався їй взнаки, і тому вона геть знесилилась від дотиків старої та духу пахощів. Вона так зблідла, що Таанах опустила руки.

— Чого спинилась? Одягай далі,— сказала Саламбо і, подолавши свою млявість, одразу пожвавішала; а потім