Гюстав Флобер - Саламбо

Дізнавшись про поразку, Карфаген запалав гнівом і ненавистю; певне, суфета не кляли б так, якби він дав себе розбити спочатку.

Та вже на вербування нових найманців не було ні часу, ні грошей. А набравши до війська громадян, чим їх спорядити? Адже Гамількар забрав геть усю зброю! Та й хто їх поведе? Найкращі начальники були там, при ньому! А тут іще посланці від Гамількара галасували на вулицях. Велика рада занепокоїлась і вжила заходів, щоб вони більше не з’являлися.

Але ця осторога була марна, бо самі городяни звинувачували Барку в надмірній лагідності. Мовляв, треба було, перемігши варварів, вирубати їх до ноги. Навіщо він спустошив провінції? Адже й так довелося принести великі жертви! Патриції жалкували за своїми чотирнадцятьма шекелями, сисити — за своїми двомастами двадцятьма трьома кікарами золота. Ті, хто нічого не дав, нарікали так само, як і інші. Чернь заздрила новим карфа-генцям, яким обіцяно всі права громадянства; навіть лігурів, що так відважно билися на боці Республіки, залічували до варварів і проклинали разом з ними. Все їхнє плем’я вважали злочинцями та змовниками. Крамарі на порогах своїх крамниць, чорнороби, які проходили з олов’яними лінійками в руках, продавці розсолу, що мили свої кошики, лазники в лазнях, продавці гарячих напоїв — кожен брався судити про воєнні дії. На землі креслили пальцями плани боїв, і кожне, хай там яке нікчемне, а й собі бралося виправляти Гамількарові помилки.

Жерці казали, що це кара за його віддавню безбожність. Він-бо не приніс аніяких жертв, не послав вояцтво на очисний обряд, авгурів і тих узяти з собою відмовився. Знову загомоніли про викрадення заїмфа, і карфагенців ще дужче розпалював стримуваний досі гнів та ненависть за ошукані надії. Тепер уже згадували поразки в Сіцілії, весь тягар його гордощів, який так довго терпіли! Жрецькі колегії не могли пробачити йому, що він забрав їхні скарби, і домагалися від Великої ради обітниці розіп’ясти його, якщо він колись вернеться.

А тут іще великого лиха завдавала така незвична цього року спека, що настала в місяці елулі. З берегів озера здіймався нестерпний сморід. Він сповнював повітря, мішаючись із кадінням, що клубочилось на перехрестях вулиць. Без угаву лунали гімни. На східцях храмів товпилися юрмища люду; всі мури були вкриті чорними заслонами; на чолах богів-патеків палали свічки, і кров верблюдів, зарізаних для жертви, текла по сходах червоними водоспадами. Лиховісне шаленство пойняло Карфаген.

З глибини найтісніших завулків, з найубогіших халупин виходили якісь бліді постаті, люди із зміїними профілями, і скреготали зубами. Пронизливий жіночий лемент лунав у будинках і виривався крізь грати надвір, аж озиралися люди, що розмовляли на майдані. Часом ходили чутки, ніби наближаються варвари: то їх бачили за горою Теплих Вод, то вони вже отаборилися в Тунісі. Голосів дедалі більшало, вони дужчали, зливалися в єдиний зойк. Потім усе вмовкало; хто видряпувався на дах і вдивлявся вдалину, прикривши очі долонею; хто, простягтись долілиць під валом, пильно прислухався. Страх поволі проходив, і закипала лють. Та, певні власної безпорадності, всі невдовзі знову впадали в розпач.

Ще гнітючіший він був вечорами, коли всі виходили на тераси і, вклонившись дев’ять разів, гучно славили Сонце; а воно повільно опускалося за лагуною і раптом зникало в горах, по той бік, де були варвари.

Надходило тричі священне свято, коли, знаменуючи воскресіння року, з височини вогнища злітав у небо орел, посланець людей до свого найвищого бога Ваала, що ніби єднав їх із силою Сонця. Одначе тепер, запалений ненавистю, народ відступився від Таніти і легковажно перекинувся до Молоха-нищителя. Зоставшись без покривала, Раббетна ніби втратила частину своєї могутності. Вона відібрала в своїх вод цілющу силу, покинула Карфаген, вона зрадливо втекла, вона ворог. Дехто, щоб образити її, кидав у неї каміння. Та навіть зневажаючи її, багато карфагенців побивалося за нею; її ще любили, та й чи не ревніше, ніж перше.

Виходить, до лихоліття цього спричинилася втрата заїмфа. Не обійшлося тут без вини Саламбо. Отож загальний гнів падав також на неї: її треба покарати. Між людьми стала поширюватись невиразна думка, що слід би було принести якусь жертву. Щоб уласкавити Ваалів, потрібно не вагаючись віддати їм щось безмірно коштовне — прекрасну, молоду, непорочну істоту якогось стародавнього роду, що походить від богів, зорю людства. Якісь нікому не відомі люди стали щодня вдиратися до Мегарських садів, — Гамількарові раби, тремтячи за власне життя, не зважувалися чинити їм опору. Та вони не йшли далі східців із галерами; стоячи внизу, все чигали на Саламбо і годинами лаяли її, звівши очі на верхню терасу, мов ті собаки, що брешуть на місяць.