Гюстав Флобер - Саламбо

Вони порозкладали великі, яскраві багаття, що, засліплюючи їм очі, ховали в темряві скупчене нижче карфагенське військо. З Гамількарового наказу карфагенці тим часом навколо свого табору викопали за римським звичаєм рів п’ятнадцять кроків завширшки, а завглибшки десять ліктів; всередині насипали вал і зверху поставили гострий частокіл, заплівши його хмизом. Коли зійшло сонце, найманці, на превеликий свій подив, побачили, що все карфагенське військо залягло, неначе в фортеці.

Поміж наметів вони помітили Гамількара, що, походжаючи, давав якісь накази. Стан його облягав темний лускуватий панцер, за ним ішов кінь; час від часу він зупинявся і показував на щось простягненою рукою.

Тоді не один із них пригадав такі самі ранки, як, бувало, повільно проходив він під грім сурем, як самий тільки погляд його зміцнював їм дух, ніби келих вина. І їх поймало якесь розчулення. Котрі ж не знали Гамількара, навпаки, шаленіли з радощів, що ось незабаром схоплять його.

Гадали, що не слід нападати воднораз усім військом, бо тільки заважали б одне одному на такому малому просторі. Нумідійці могли б кинутись навперейми, але захищені панцерами клінабарці розчавили б їх. А як його перелізти через загорожу? Та й слонів ще як слід не навчено.

— Всі ви боягузи! — вигукнув Мато.

І з найвідчайдушнішими кинувся на укріплення. їх відігнав град каміння: суфет захопив на мосту катапульти, що вони позалишали.

Ця невдача зламала хисткий дух варварів. Розвіялась надмірна відвага. Вони хотіли перемогти, якомога менше ризикуючи. На думку Спендія, потрібно було міцно триматися цієї вигідної позиції і виморити пунійське військо спрагою та голодом. Але карфагенці заходилися копати криниці і в гірській западині натрапили на джерело.

Із-за частоколу вони метали стріли, шпурляли груддя глини, гній, викопане з землі каміння, а водночас уздовж насипу било шість катапульт.

Та джерела оборони могли вичерпатись; рано чи пізно вийдуть харчі, попсуються катапульти; і найманці, яких було вдесятеро більше, кінець кінцем таки домоглись би перемоги. Щоб виграти час, суфет удав, ніби хоче почати переговори; отож якось уранці варвари знайшли в своєму таборі всіяну письмом баранячу шкуру. Гамількар виправдував свій напад, — це, мовляв, старійшини примусили його воювати, а щоб довести, що він тримається свого слова, запропонував їм пограбувати або Утіку, або Гіппо-Заріт. На закінчення він заявив, що не боїться їх, бо поміж ними є зрадники, що тримають за нього руку, а завдяки їм він легко перетягне на свій бік і решту.

Варвари завагалися; ця пропозиція вабила їх, і вони вже мріяли про негайну здобич. Аж ніяк не підозрюючи за облудними Гамількаровими словами пастки, вони повірили, що між ними є зрадники, побоювались їх і стали з підозрою ставитись один до одного, стежили за чужими словами та вчинками; вночі прокидалися від страху. Декотрі поривали із своїми друзями; переходили із загону в загін, куди кому заманеться; галли з Автарітом приєдналися до цізальпінського вояцтва, мову якого вони розуміли.

Чотири ватажки щовечора сходились у наметі Мато і, поприсідавши навпочіпки навколо щита, уважно пересували на ньому туди й сюди дерев’яні фігурки, що їх видумав Пірр, щоб тим відтворювати маневрування війська. Спендій пояснював, які невеликі в Гамількара сили, і, присягаючись всіма богами, благав не проґавити такої доброї нагоди. Роздратований Мато метався, вимахуючи руками. Війна проти Карфагена була його особистою справою. Він обурювався, що в неї втручаються інші і не хочуть йому коритися. Автаріт притакував йому, вгадуючи з його обличчя, що він каже. Нар-Гавас на знак погорди знай відводив голову; кожен пропонований спосіб він уважав за згубний; тепер він уже більше не посміхався. Тяжко зітхаючи, він ніби хотів приглушити болісну тугу за якоюсь нездійсненною мрією, розпач перед змарнованими зусиллями.

Тим часом, коли варвари міркували та радились, не знаючи, до чого вдатися, суфет зміцнював свою оборону: за його наказом навколо споруджених укріплень викопано ще один рів, зведено другу стіну, на кожному розі поставлено по дерев’яній вежі; його раби доходили аж до середини аванпостів, ставлячи в землю пастки. Але слони, що їх тримали тепер надголодь, билися на припонах. Щоб заощадити сіна, Гамількар наказав клінабарцям понищити найслабкіших коней. Дехто відмовився. Він звелів стяти їм голови. їли конину. А потім кілька днів сумували, згадуючи те свіже м’ясо.