Гюстав Флобер - Саламбо

Із дна тієї западини, в якій затисли їх, вгорі довкола себе карфагенці бачили чотири табори варварів, де вирувало життя. Ходили туди-сюди жінки з бурдюками на головах; мекали кози, тиняючись поміж пірамідами списів; змінялася варта; посідавши біля триніг, щось собі їли вояки. Для них племена не скупилися на харчі, і варвари й гадки не мали, як лякає пунійців їхня бездіяльність.

Ще другого дня карфагенці помітили неподалік табору кочовиків якийсь гурт чоловік на триста. То були багатії, що їх з початку війни тримали в полоні. Лівійці вишикували їх понад самим ровом і, сховавшись за їхніми спинами, як за фортечною стіною, метали в ворога дротики. На їхніх лицях було стільки бруду та болячок, що карфагенці ледве пізнавали тих бідолах. На голові, де в них жмутками було повискубуване волосся, гноїлося струп’я, і всі вони були такі худющі та гидкі, що скидалися на мумії в подертих саванах. Декотрі, тремтячи, плакали з якимось придуркуватим виглядом; інші кричали до своїх друзів, щоб вони стріляли у варварів. Був між ними один, що, понуривши голову, стояв мовчки і непорушно. Його довга біла борода спадала на руки, закуті в ланцюги; і карфагенці, ніби в глибині сердець відчуваючи близьку загибель Республіки, пізнали в ньому Гіскона. Байдужі до небезпеки, вони тиснулися вперед, щоб подивитися на нього. На голову йому наділи блазенську корону з бегемотячої шкіри, оздоблену камінцями. То була Автарітова витівка; Мато не схвалював її.

Гамількар, не тямлячись із розпачу, наказав розібрати частокіл, наважившись будь-що-будь вирватись із оточення. Шаленим гоном карфагенці вихопились кроків триста на середину схилу. Та назустріч їм ринув такий потік варварів, що в одну мить відкинув їх назад до власних укріплень. Один легіонер, спіткнувшись об камінь, зостався за частоколом. До нього підбіг Зарксас і, поваливши на землю, встромив йому в горло кинджал; тоді витягнув його, кинувся на вбитого, припав губами до рани і, ревучи з радості та здригаючись усім тілом, став пожадливо смоктати кров. Потім спокійно сів на труп, відхиливши назад голову, щоб краще вдихати повітря, — як то, буває, робить сарна, коли нап’ється зі струмка, — і пронизливим голосом заспівав балеарської пісні. Невиразна мелодія з протяглими мінливими тонами котилась, мов луна, що перегукується в горах. Він кликав своїх полеглих братів, запрошуючи їх на бенкет. Потім руки його безсило впали між колін, він поволі опустив голову й заплакав. Це жахливе видовище приголомшило варварів, надто греків.

Відтоді карфагенці вже й не пробували вийти з облоги; проте вони й гадки не мали здаватися, знаючи напевне, що їх замордують.

Тим часом, хоч до яких суворих заходів удавався Гамількар, харчові припаси швидко танули. На кожного вояка лишалося вже не більш, як десять хомерів жита, три гіни пшона та двадцять бетців сушні. Ані м’яса, ані соли, ані солонини, і коням — жодного зерна ячменю. Згинаючи схудлі шиї, вони шукали затоптаних у пилюці билинок. Інколи вартові, стоячи на валу, помічали при місячному світлі собаку, що, прибігши від варварів, шастав попід частоколами по купах нечистот. Його вбивали каменем і, спустившись по ременях від щитів за огорожу, мовчки з’їдали. А бувало, зчинялося страшне гавкання, і вартовий уже не вертався. В четвертій дилохії дванадцятої синтагми три фалангіти, посварившися за пацюка, зарізали один одного ножами.

Усі тужили за своїми родинами й господами: бідняки — за своїми халупами, що скидалися на вулики, із скойками біля порога та розвішеною на тичках сіттю; патриції — за своїми просторими залами, повитими блакитною сутінню, де в млосні години надвечір’я вони прислухалися до невиразного вуличного шуму, що зливався ч шелестінням листя в їхніх садах; а щоб глибше поринути в ті спомини і зазнати від того більших розкошів, вони примружували повіки; сильний біль від ран повертав їх до дійсності. Щохвилини виникали якісь сутички, несподівано били на сполох: палали вежі, поїдачі нечисті видиралися на частоколи, їм відрубували сокирами руки; прибігали інші; залізний дощ падав на намети. Щоб якось захистити себе від метальних пристроїв, сплели очеретяну галерею. Карфагенці засіли там і більше не показувалися.

Сонце, що обходило навколо горба, ковзнувши першими променями по дну западини, зникало, надовго залишаючи карфагенців у сутіні. Спереду й позад них зводилися сірі схили, вкриті камінням, де-не-де поцяткованим лишаями; а над головою слалося незмінно чисте, гладеньке небо, холодніше за металеву баню. Гамількар був такий обурений проти Республіки, що його поривало перейти до варварів і повести їх на Карфаген. Незабаром там уже почали ремствувати носії, торговці харчами, раби, проте ні громадяни, ані Велика рада — ніхто не посилав ім навіть надії. Становище було нестерпне, а надто гнітила думка, що воно дедалі гіршатиме.