Гюстав Флобер - Саламбо

Перед ним височіли в темряві якісь невеличкі пірамідальні бурти, а по цей бік річки, ближче, миготіли при самій землі нерухомі вогні. Насправді карфагенці посунулись за міст, але суфет, щоб збити з пантелику варварів, розставив тут, на протилежному березі, численні чати.

Мато простував усе далі, аж раптом йому здалося, ніби перед ним замаячіли пунійські знамена, бо в повітрі показалися нерухомі обриси конячих голів, прилаштованих на верхів’я ратищ, що ледь видніли, складені в піраміди; до нього долинав гомін, співи та дзвін келихів.

Тоді, не знаючи, де він опинився і як йому відшукати Спендія, розгубившись у темряві, охоплений тривогою і страхом, він метнувся тим самим шляхом назад. Уже йшлося до ранку, коли з вершини гори він побачив місто і рештки почорнілих від полум’я бойових машин, що, ніби кістяки велетнів, поспиралися на мури.

Усе спочивало в безгомінні, під тягарем незмірної знемоги. Попід наметами майже голі вояки спали горілиць або впавши чолом на руки, що під них попідкладали панцери. Дехто віддирав від ніг закривавлені пов’язки. Вмирущі насилу повертали з боку на бік голову; інші шкандибали по воду для них. Вартові ходили вздовж вузьких доріжок, щоб зігрітися, або, повернувшись до обрію, непорушно стояли з суворим виглядом, тримаючи на плечі списа.

Мато відшукав Спендія, що прихистився під якоюсь шматиною, напнутою на двох дротиках, увіткнутих у землю; він сидів, обхопивши руками коліна, похнюпивши голову.

Вони довго мовчали.

Нарешті Мато буркнув:

— Ми переможені!

— Авжеж, переможені, — похмуро відповів Спендій. І далі на всі запитання відповідав він тільки розпачливими жестами.

До них долинув стогін, чиєсь хрипіння. Мато відхилив шматину. Побачивши вояків, він згадав іншу поразку, якої зазнали вони колись на цьому самому місці, і заскреготав зубами.

Негіднику ти вже один раз… Та Спендій перепинив його:

Тебе й тоді не було.

— То якесь прокляття! — вигукнув Мато. — Та доберусь же я до нього! Подолаю таки! Вб’ю його! О, коли б я тут був!

Думка про те, що він проґавив битву, доводила його до ще більшого відчаю, аніж сама поразка. Вихопивши меча, він шпурнув його додолу.

— Як же ті карфагенці побили вас?

Колишній раб узявся розповідати йому, як почалася битва. Мато ніби на власні очі все бачив і обурювався. Утікський загін замість того, щоб бігти до мосту, мав би вдарити на Гамількара ззаду.

— А, я це знаю! — сказав Спендій.

Треба було подвоїти глибину твого війська, не кидати велітів на поталу фаланзі, дати прохід слонам. Навіть в останню мить можна було всьому зарадити й домогтися перемоги. Не було рації втікати.

Спендій відповів:

Я бачив, як він проїхав у червоному плащі, здіймаючись із піднятими руками над хмарою куряви, немов орел, що лине разом із когортами; і на кожен знак його голови вони згуртовувалися і ринули вперед. Товпища понесли нас назустріч одне одному; він глянув на мене — я відчув, ніби в серце мені встромили холодне лезо.

Може, він навмисне вибрав саме цей день? — тихо мовив сам до себе Мато.

Вони розпитували один одного, намагалися з’ясувати, що змусило суфета напасти за таких несприятливих умов. А тоді почали обмірковувати своє становище. Чи то прагнучи зменшити свою провину, чи бажаючи додати собі відваги, Спендій сказав, що втрачено ще не всі надії.

— А хоч би й усі — мені однаково, — відповів Мато. — Я воюватиму сам-один.

— І я також! — вигукнув грек, схоплюючись на ноги; він походжав, широко ступаючи, очі його блищали, якась дивна усмішка майнула по його шакалячому обличчю. — Ми почнемо все знову, ти вже не покидай мене. Битися за сонця не до снаги мені, — блиск мечів очі сліпить; ця недуга в мене від довгого життя в ергастулі. А дай мені видряпатись на мури вночі, я і в фортецю прослизну; ще й півні не співатимуть, як захолонуть ворожі трупи. Ти тільки кивни мені на когось або на щось — хай то буде ворог, скарб чи жінка… — він повторив: — Еге — жінка, хоч би сама царівна, — і я тут же покладу те добро тобі до ніг. Ти докоряєш мені, що я схибив у бою проти Ганнона, але ж я таки переміг. Признайся — мій табун свиней більше прислужився нам, аніж спартанська фаланга.

І, піддаючись потребі надати собі більшої ваги та втішити себе, він почав перераховувати все, що зробив на користь найманцям.

— Це я намовив галла у суфетовому саду. А згодом, у Сіцці, знову ж таки підбурив усіх, страхаючи лукавст вом Республіки. Гіскон ладен був розрахуватися, та я не хотів, щоб товмачі й писнули. Ого, як їм язик свербів! Пам’ятаєш? А хто, як не я, повів тебе в Карфаген! Я й заїмф викрав. Я завів тебе до неї. Я ще й не те зроблю, — от побачиш!