Гюстав Флобер - Саламбо

Тепер він був на лівому березі, перед Утікою, на широкій рівнині, зручній для слонів, що становили головну силу його війська.

Переправилися так спритно, що вояки були в захваті. До них знову повернулися віра і впевненість. їх поривало тут же кинутись на варварів, але суфет звелів дві години перепочивати. Тільки-но зійшло сонце, військо, вишикувавшись у три лави, рушило рівниною: попереду слони, за ними легка піхота з кіннотою, а далі йшла фаланга.

Варвари, що стояли табором під Утікою, та п’ятнадцятитисячний загін біля моста здивувалися, побачивши, як удалині колишеться земля. Шалений вітер гнав піщані вихри; вони здіймалися, неначе відірвані від землі, злітали вгору великим білястим шматтям, розривалися й знову громадились, ховаючи від найманців пунійську армію. Помітивши роги, що стриміли на шоломах, дехто з варварів подумав, що то череда; інші дивилися, як маяли плащі, і вважали, ніби то чиїсь крила; бувалі ж найманці тільки знизували плечима, пояснюючи все міражем. А тим часом насувалося щось велике, незбагненне. Легенька пара, ледве помітна, ніби то дихали люди, линула над пустельним обширом. Сонце звелося вище і тепер блищало ясніше. Гостре, якесь неначе тремтливе сяйво віддаляло глибину неба і, проходячи крізь предмети, безмірно збільшувало відстань. На всі боки, скільки сягало око, слалася безмежна рівнина, і майже непомітне колихання землі ширилось до самого обрію, охопленого широкою синьою смугою, — всі знали, що там море. Вояки обох загонів, повиходивши з наметів, пильно дивилися в далечінь, а котрі були під Утікою, щоб краще бачити, повилазили на фортечні вали.

Нарешті вони розгледіли кілька поперечних смуг, всіяних чорними цятками. Смуги дедалі густішали, ставали більші; похитувалися якісь темні горбки, тоді раптом показалося щось ніби чотирикутні кущі,— то були слони й списи. Вихопився одностайний крик: «Карфагенці!» — і без жодного сигналу, без наказу вояки, що облягали Утіку, і ті, що пильнували моста, ринули вперед, щоб разом кинутись на Гамількара.

Почувши це ім’я, Спендій увесь затремтів. Йому забивало дух, і він тільки повторював: «Гамількар! Гаміль-кар!» А тут ще й Мато не було. Що діяти? Тепер не втекти! Несподіваність нападу, страх перед суфетом, а надто потреба одразу на щось зважитись остаточно приголомшили його. Він уже бачив себе пронизаного тисячею мечів, ось йому вже стято голову, він мертвий. А тим часом його кличуть; тридцять тисяч вояків чекають, щоб він вів їх у бій. Він запалився люттю проти самого себе; тоді пройнявся жагою сподіваної перемоги, — в ній-бо повнота щастя, — і уявив себе хоробрішим за самого Епамінонда. Щоб приховати свою блідість, він натер собі рум’янами щоки, потім одягнув панцера, кнеміди, випив келих міцного вина і метнувся слідом за своїм військом, що поспішало назустріч утікському загонові.

Вони з’єдналися так швидко, що суфет не встиг вишикувати до бою військо. Він поволі стишив ходу. Слони спинилися; вони похитували важкими головами, оздобленими страусовим пір’ям, і раз у раз вдаряли хоботами себе по спині.

Позаду, в проміжках між слонами, помітні були когорти велітів, а за ними видніли великі шоломи клінабарців, їхні списи й панцери, що виблискували проти сонця; маяли пера й знамена. Одначе карфагенське військо, в якому було одинадцять тисяч триста дев’яносто шість вояків, здавалося меншим, бо утворювало довгий ущільнений чотирикутник.

Отож утричі численніші варвари, побачивши, як мало карфагенців, безтямно зраділи; Гамількара не видно було. Чи не залишився він десь позаду? Та що їм до того! Зневага, з якою вони ставилися до цих крамарчуків, додавала їм хоробрості. Перше ніж Спендій подав команду, всі збагнули маневр і одразу почали його виконувати.

Загони варварів розімкнулися в довгу пряму лаву, що виступала за фланги пунійського війська, щоб оточити його з усіх боків. Та коли вони наблизились до карфагенців на триста кроків, слони, що мали б ринути вперед,» відступили назад; клінабарці повернулися і пішли слідом за слонами; але найбільше здивувалися найманці, побачивши, що стрільці й собі кинулися за ними. Виходить, карфагенці злякалися, вони втікають! Юрби варварів вибухнули диким ревом. І з висоти свого дромадера Спендій гукав:

— Я так і знав! Вперед! Вперед!

Тоді полетіли воднораз і дротики, й короткі списи, і каміння з пращ. Слони, поранені стрілами в крупи, помчали ще швидше, густа курява вкрила їх, і вони зникли в ній, як тіні в хмарах.