Гюстав Флобер - Саламбо

Та зненацька розітнувся жахливий крик, зойк болю та гніву: то двома лавами накинулися на варварів сімдесят два слони. Гамількар чекав, доки найманці скупчаться в одному місці, й тепер пустив на них усіх слонів. Індійці так глибоко позаганяли їм у шиї свої гаки, що кров текла по їхніх широких вухах. Підняті хоботи, пофарбовані суриком, звивалися, немов червоні змії; груди їхні були захищені рогатинами, спини прикриті панцерами, ікла подовжені залізними лезами, схожими на вигнуті шаблі; щоб вони були лютіші, їх напоїли сумішшю перцю, чистого вина й ладану. Вони трясли на собі намиста з брязкальцями й ревли; погоничі їхні пригинали голови під потоком вогненних стріл, що сипалися над ними з башт.

Щоб легше опиратись їм, варвари швидко збилися в щільний натовп; слони люто вгородилися всередину, їхні нагрудні рогатини, як носи кораблів, розтинали когорти, що подалися назад. Слони душили людей хоботами або, відірвавши від землі, собі через голову передавали їх воякам, що були в баштах, іклами розпорювали їм животи, шпурляли в повітря, і нутрощі довгими стрічками висіли на їхніх іклах, неначе жмути мотуззя на щоглах. Варвари намагалися повиколювати їм очі, перетяти на ногах сухожилля; дехто, підлізши під слонів, встромляв їм у черево меча аж по саме руків’я і гинув, розчавлений; найвідчайдушніші хапалися за паси; під градом каміння, під стрілами вони, не спиняючись, перерізували ремінні попруги, й очеретяні башти, неначе кам’яні, важко падали.

Аж тут несподівано чотирнадцять слонів з правого флангу, розлючені ранами, повернулися на другу шеренгу; тоді індійці, вхопивши кожен своє долото і приклавши його слонові до голови, щосили вдарили по ньому довбешкою.

Велетенські тварини впали на коліна й повалились одна на одну. Вони височіли, наче гора; і на тій купі трупів та зброї велетенський слон із пробитим стрілою оком, на прізвисько Гнів Ваалів, заплутавшись ногою в ланцюги, ревів до самого вечора.

Тим часом решта слонів, ніби переможці, сп’янілі від хижого розбою, збивали з ніг, чавили, топтали варварів, накидалися на трупи, на всілякі уламки. Щоб розметати жменьку вояків, що насідала, оточивши їх, вони дибали на задніх ногах, повертаючись на всі боки і воднораз невпинно посуваючись вперед. У карфагенців піднявся дух; знову почався бій.

Варвари підупали на силі. Грецькі гопліти покидали зброю; інших пойняв страх. Спендій, зігнувшись на своєму дромадері, підганяв його, штрикаючи йому в спину двома дротиками. Тоді всі розбіглися по флангах і кинулися тікати на Утіку.

Клінабарці, в яких уже поморилися коні, й не бралися їх наздоганяти. Лігури, знемагаючи від спраги, гукали, щоб загони завернули до річки. Та карфагенці, що, бувши в середині синтагм, зазнали менших втрат, аж тіпалися, бачачи, як вислизає жадана помста. Вони вже кинулися здоганяти найманців, але з’явився Гамількар.

Він стримував срібними поводами свого геть спітнілого коня в яблуках. Стрічки, прив’язані до рогів шолома, маяли за ним на вітрі. Під лівим стегном він тримав овальний щит. Тільки махнувши своїм тризубим списом, він спинив військо.

Тарентинці, хутко пересівши на запасних коней, помчали ліворуч у напрямі річки й міста.

Фаланга легко винищила недобитки найманського війська. Коли заносили над варварами мечі, декотрі заплющували очі й самохіть підставляли шию; інші несамовито боронилися; їх здалеку вбивали камінням, неначе скажених собак. Гамількар велів брати варварів у полон. Та карфагенці, яким так любо було вганяти мечі в тіла варварів, корилися йому неохоче. А що їм стало душно, то вони, як ті косарі, взялися до праці з позакочуваними рукавами. Коли ж порозгиналися, щоб перевести дух, то помітили в полі вершника, що гнався за втікачем. Нарешті догнавши, він ухопив його за чуприну, якусь мить потримав, а потім зарубав сокирою.

Запала ніч. Карфагенці й варвари зникли. Слони, що повтікали з поля бою, тинялися тепер далеко на обрії з баштами, в яких світили вогники. То тут, то там блимали вони в темряві, як маяки, ледве помітні в тумані; на рівнині не було ніякого руху; тільки річка, аж піднявшись від трупів, несла їх у море.

Години через дві з’явився Мато. При світлі зір він побачив на землі довгі нерівні купи. То лежали рядами варвари. Він нахилився: всі були мертві. Він гукнув у далечінь — ніхто не озвався.

Вранці він покинув із своїм вояцтвом Гіппо-Заріт, щоб рушити на Карфаген. В Утіці, тільки-но з неї вийшло Спендієве військо, городяни заходилися палити бойові машини. Всі билися завзято. Але, почувши якийсь незбагненний шум, що линув від моста і дедалі гучнішав, Мато подався туди навпростець через гори, а що варвари втікали рівниною, він так нікого й не зустрів.