Гюстав Флобер - Саламбо

Іддібал, видно, чекав ночі, щоб подати умовлений знак. «Виходить, ще не пізно», — подумав Гамількар і зійшов до тюрми. Кілька чоловік гукнули до нього: «Вернись!» Найвідважніші пішли за ним.

Вітер грюкав відчиненими дверима. Вечірні сутінки падали крізь вузькі бійниці, і всередині видно було по стінах розбиті ланцюги.

Ото і все, що зосталося від бранців!

Гамількар геть сполотнів, і ті, що зовні посхилялися над ровом, бачили, як він зіперся на стіну, щоб не впасти.

Та шакал прокричав тричі. Гамількар підвів голову; він не промовив жодного слова, не ворухнувся. Згодом, коли зайшло сонце, він зник за кактусовим живоплотом, а ввечері на зборах багатіїв у Ешмуновому храмі сказав: — Світочі Ваалові, я беруся вести карфагенське військо проти варварів!

Другого дня Гамількар зібрав із сиситів двісті двадцять три тисячі кікарів золота і наклав податок по чотирнадцять шекелів на кожного багатія. Військові податки стягували навіть із жінок, виплачували за дітей, і — вже геть зовсім нечувана річ у Карфагені — він змусив платити податки жрецькі колегії.

Він наказав поздавати всіх коней, мулів, усю зброю. Дехто пробував приховати свої скарби, — їхнє майно продали, а щоб інших не милувати за скупість, він сам здав військового спорядження на шістдесят вояків і півтори тисячі гоморів борошна — стільки, як усе товариство продавців слонової кості. Він послав у Лігурію найняти до війська три тисячі горян, призвичаєних ходити на ведмедів, і наперед виплатив їм за шість місяців по чотири міни денно.

Та потрібна була армія. Одначе він не брав до війська, як то робив Ганнон, усіх громадян. Найперше відкидав він звиклих до сидячої праці, потім — усіх надто череватих або полохливих на вигляд; зате брав знеславлених, малкіиських заводіяк, синів варварів, відпущених на волю рабів. У нагороду він пообіцав новим карфагенцям усі громадянські права.

Насамперед він узявся перебудовувати легіон. Адже ж ці вродливі молодики, що вважали себе військовою славою Республіки, нікого над собою не визнавали. Він замінив їхніх начальників; поводився з ними суворо, примушував бігати, стрибати, одним духом вибігати на узвіз Бірси, метати списи, боротися, ночувати на майданах. Родини приходили подивитися, як вони живуть, і жаліли їх.

Він замовив для них коротші мечі, міцніше взуття. Визначив, скільки кожному з них дозволено мати при собі слуг, обмежив вагу особистих речей і, незважаючи на протести верховного жерця, забрав триста римських списів, що зберігалися в Молоховому храмі.

З сімдесяти двох уцілілих слонів, що повернулися з Утіки чи були приватною власністю, він сформував бойову фалангу, обернувши їх на грізну військову силу. Кожного погонича озброєно довбешкою та долотом, щоб пробити слонові череп, якщо котрий сказиться в бою.

Він заборонив Великій раді призначати йому до війська начальників. Старійшини пробували перечити, посилаючись на закон, та він стояв на своєму; ніхто вже не насмілювався ремствувати, всі схилилися перед силою його непохитної волі.

Він узяв на себе самого керівництво воєнними діями, управління Республікою, відання державною скарбницею, а щоб запобігти наклепам, зажадав, щоб суфета Ганнона призначили перевіряти його рахунки.

Він наказав працювати на фортечних валах, а щоб мати досить каміння, звелів руйнувати старі внутрішні мури, вже непридатні. Та майнова нерівність, що замінила родову ієрархію, і далі розмежовувала синів переможців і синів переможених. Тож коли патриції дивилися на нищення тих руїн з обуренням, то чернь, сама не знаючи чого, раділа.

З ранку до вечора маршували вулицями озброєні загони. Раз у раз гриміли сурми. Проїздили вози, навантажені щитами, наметами, списами; на подвір’ях жінки дерли полотно. Завзяття передавалось від одного до другого. Гамількарів запал поймав Республіку.

Він розподілив вояків попарно так, щоб у рядах чергувалися дужі з кволими, щоб слабші чи боязкіші йшли в гурті, підштовхувані з двох боків. Але зі своїх трьох тисяч лігурів і найпевніших карфагенців він спромігся сформувати лиш одну просту фалангу на чотири тисячі дев’яносто шість гоплітів, захищених мідними шоломами та озброєних ясеновими списами чотирнадцять ліктів завдовжки.

Дві тисячі молодиків, повзуваних у сандалі, мали пращі й кинджали. Він приєднав до них ще вісімсот вояків з круглими щитами і римськими мечами.

Важка кіннота складалася з тисячі дев’ятисот колишніх легіонерів у панцерах з позолоченої бронзи, як ассірійські клінабарці. Крім того, було ще понад чотириста кінних лучників, яких звали тарентинцями, озброєних двосічними сокирами, у шапках із ласячого хутра та в шкіряних туніках. Нарешті, тисяча двісті негрів, набраних із кварталу караванів, мусили разом з клінабарцями бігти побіч жеребців, тримаючись рукою за гриву. Все було готове, та Гамількар не вирушав.