Гюстав Флобер - Саламбо

Глянь, око Ваалове, — сказав він, показуючи на дебелого лівійця, — це його впіймали з посторонком на шиї.

О! То ти хочеш померти? — зневажливо запитав суфет.

І раб, не вагаючись, відповів:

— Так!

Тоді, не зважаючи ні на поганий приклад для інших, ні на грошові втрати, Гамількар наказав слугам:

— Відведіть його!

Може, у нього майнула думка про жертву. Він сам завдав собі шкоди, щоб уникнути ще більшого лиха!

Гідденем заховав калік позаду інших. Гамількар помітив їх.

Хто тобі відрубав руку?

Вояки, око Ваалове.

Потім він спитав самніта, що хитався на одній нозі, як підбитий журавель:

— А тобі хто зробив ото таке?

Йому сам управитель перебив ломом ногу. Така безглузда жорстокість обурила суфета; він вирвав із Гідденемових рук агатове намисто.

— Прокляття псові, що загризає отару! Калічити рабів! Таніто милосердна! Ти грабуєш свого хазяїна! Вто пити його в нечистотах! А решта? Де вони? Ти вигубив їх, злигавшись із найманцями?

Вигляд Гамількара був такий страшний, що жінки порозбігалися. Раби, відсахнувшись назад, великим колом оточили суфета й управителя. Гідденем, як несамовитий, цілував йому сандалі. Гамількар стояв, піднявши над ним руки.

Та, не втрачаючи ясної розважливості, як бувало і в найлютіших боях, він пригадував безліч гидких речей і ганьбу, про яку не хотів би й згадувати; і в світлі гніву, як при спалахові блискавиці, він раптом побачив заразом усі свої лиха. Управителі маєтків повтікали зі страху перед вояками, а може, й змовились із ними, всі дурили його; він довго стримував свій гнів.

— Привести їх сюди! — крикнув він. — Затаврувати їм лоби розпеченим залізом, як страхополохам!

Зараз же принесли й порозкладали в саду кайдани, залізні нашийники, ножі, ланцюги для засуджених до праці в руднях, колодки стискати ноги, лещата зціплювати плечі, скорпіони — потрійні канчуки з мідними гаками на кожному кінці.

Всіх поставили обличчям до сонця, в бік Молоха-пожирача, тоді почали класти їх на землю, кого горілиць, кого ницьма; тих, кого мали карати канчуками, привели під дерева, де стояли два чоловіки — один, щоб рахувати удари, другий — бити.

Шмагав він обома руками; канчуки, свистячи, зривали з платанів кору. Кров бризкала дощем на листя, і червона маса, виючи, корчилася під стовбурами дерев. Ті, котрих таврували залізом, роздирали собі нігтями обличчя. Чути було, як тріщали дерев’яні гвинти, не втихало приглушене гупання, іноді в повітрі розлягалося пронизливе верещання. Біля кухонь, серед пошматованого одягу та вирваного волосся люди роздмухували віялами жар, і звідти тягнуло духом смаленого тіла. Катовані знемагали, але, попідв’язувані за руки, не падали, а тільки, заплющивши очі, крутили головами. Інші, котрі стояли та дивилися на те, почали з жаху кричати, і леви, певно, пригадавши бенкет, полягали, позіхаючи, в ровах біля самого краю.

На терасі раптом показалася Саламбо. Вона нестямно металася з кінця в кінець. Гамількар помітив її. Йому здавалося, ніби вона простягає до нього руки, благаючи помилування. Охоплений жахом, він сховався в оборі для слонів.

Ці тварини були гордістю знатних карфагенців. Вони носили на собі їхніх предків, здобували перемогу в війнах, і їх шанували, як улюбленців Сонця.

Мегарські слони були найдужчі в Карфагені. Гамількар, вирушаючи в дорогу, змусив Абдалоніма заприсягтися, що він буде їх пильно берегти, але вони загинули, покалічені; зосталося тільки три, і вони лежали посеред обори в пилюці, перед уламками своїх ясел.

Вони пізнали господаря й підійшли до нього.

В одного були страшно порубані вуха, в другого — велика рана на коліні, в третього — відтятий хобот.

Вони сумно дивилися на Гамількара розумними очима; а слон з відтятим хоботом, опустивши величезну голову і зігнувши коліна, намагався ласкаво погладити господаря своїм потворним обрубком.

Від такої ласки тварини з очей Гамількарових потекли сльози. Він кинувся на Абдалоніма:

— Негідник! На хрест його! На хрест!

Абдалонім, знепритомнівши, впав навзнак на землю.

Із-за пурпурень, звідки поволі здіймався до неба синій дим, раптом долинуло шакаляче виття. Гамількар зупинився.

Думка про сина, як божий дотик, одразу його заспокоїла. В ньому була запорука дальшої його могутності, нескінченне продовження його єства. Раби не розуміли, чому він раптом затих.

Простуючи до пурпурень, він проминув ергастул — довгу будівлю з чорного каменю, споруджену в чотирикутному рові, з маленькою доріжкою навколо і східцями по чотирьох кутках.