Гюстав Флобер - Саламбо

Він пішов у другий кінець саду, щоб перевірити роботу ремісників, що по своїх халупах виготовляли речі на продаж. Кравці гаптували плащі, інші плели сіті, дехто розмальовував подушки, шив сандалі; єгипетські майстри полірували скойками папірус; стукотіли човники ткацьких верстатів, дзвеніли ковадла зброярів.

Гамількар казав їм:

— Куйте мечі! Куйте невпинно! Вони будуть мені потрібні.

Він витяг сховану на грудях антилоп’ячу шкуру, дублену отрутами, й наказав зробити з неї панцера, міцнішого за мідний, такого, щоб його ніщо не брало — ані залізо, ані вогонь.

Тільки-но підійшов він до робітників, як Абдалонім, аби скерувати суфетову лють в інший бік, заходився ганити їхню працю, бурмочучи:

— Ну й робота! Та це ж ганьба! Справді, ти надто добрий до них, володарю.

Гамількар, не слухаючи його, пішов далі.

Він сповільнив крок, бо дороги були завалені великими деревами, обгорілими від коріння до верхівки, як то буває в лісі, де ночували пастухи; огорожі були поламані, вода в ровах висохла; в брудних калюжах валялося побите скло та мавпячі кістки. Подекуди на кущах звисали клапті якоїсь тканини; попід лимонними деревами купами гною жовтіли позривані квіти. Слуги справді кинули все напризволяще, гадаючи, що господар ніколи»«же не вернеться.

На кожному кроці відкривалась йому нова шкода, нові й нові сліди тих, про кого хотів би й не згадувати. Та ось і зараз він мусить бруднити своє пурпурове взуття, ступаючи по цих нечистотах. І ті люди далеко, він не може поставити проти них катапульти, щоб розметати їх на шмаття! Сором палив його на саму тільки думку, що він захищав їх; його ошукали, зрадили. А що він не мав змоги помститися ні на вояках, ні на старійшинах, ні на Саламбо, ні на кому іншому, то наказав одним заходом загнати на роботи в руднях усіх рабів, які працювали в садах.

Абдалонім тремтів щоразу, коли бачив, як Гамількар наближається до звіринця. Але тепер він простував до млина, звідки линули одноманітні тужливі звуки. Там крутилися серед пилу важкі жорна; це були покладені один на одного два порфірові конуси; верхній, з ковшем, обертався на спідньому за допомогою грубих дишлів; налягаючи на них грудьми, одні раби штовхали їх руками, а інші, запряжені в шлейку, тягли щодуху. Від того мотуззя їхнє тіло попід пахвами взялося гнійними болячками, як на карку в ослів, а чорне рам’я, ледве прикриваючи стегна, звисало донизу й метлялося поміж колінами, неначе довгий хвіст. Очі в них були червоні, на ногах брязкотіли залізні пута, і з їхніх грудей виривалося разом важке хекання. На ротах їхніх були поприв’язувані двома бронзовими ланцюжками намордники, щоб вони, бува, не їли борошна, а на руки понатягувано тверді безпалі рукавиці, щоб не могли його брати.

Коли ввійшов Гамількар, дерев’яні дишлі заскрипіли ще гучніше. Розмелюючись, хрускало під жорнами зерно. Кілька рабів попадали на коліна; інші, все ще крутячи жорна, переступали через них.

Гамількар покликав Гідденема, начальника над рабами; той з’явився, хизуючись пишним одягом: туніка його з прорізами по боках була з тонкого пурпуру, важкі сережки обтяжували йому вуха, а золотий шнур, підв’язуючи обмотки, вився по ногах від кісточок до стегон, як змія навколо дерева. Він тримав у руках, пишно оздоблених перснями, намисто з агатових зернин, по якому пізнавали хворих на чорну неміч.

Гамількар подав йому знак скинути намордники. Тоді раби з гарчанням, як голодні звірі, кинулись на борошно і стали запихатися ним, позанурювавши в нього обличчя.

— Ти їх геть виснажуєш! — сказав суфет. Гідденем відповів, що це єдиний спосіб приборкати їх.

— Не варто було посилати тебе в Сіракузи до школи рабів. Поклич інших.

Кухарі, комірники, конюхи, скороходи, носії, лазники, жінота з дітьми — всі вишикувались у саду в одну шеренгу від торгового дому аж до загорож для диких звірів. Вони затамували дух. В глибокій тиші потонула Мегара. Сонце сідало над лагуною, схиляючись до катакомб. Кричали павичі.

Гамількар ступав повільно.

— Яка мені користь від оцих старих? — мовив він. — Продай їх! Галлів занадто багато; це брехуни. Купи мені каппадокійців, азіатів і негрів.

Він здивувався, що так мало дітей.

— Треба, щоб діти родилися в домі щороку, Гідденеме! Залишай на ніч двері відчинені, щоб усі могли вільно сходитись.

Потім він звелів показати злодіїв, ледарів, непокірних. Призначив кожному кару, докоряючи водночас Гідденемові, а той, наче бик, опустив свого низького лоба з широкими зрослими бровами.