Гюстав Флобер - Саламбо

Як тільки Гамількар повернувся до нього, цей здоровань почав лементуючи свідчитися всіма богами. Він не винен! Він не міг нічого вдіяти! Зважаючи на погоду, грунт, на зорі, він сіяв у пору зимового сонцестояння, обрізував дерева на ущербі місяця, наглядав за рабами, пильнував їхньої одежі.

Гамількара дратувала його балакучість. Він нетерпляче клацнув язиком, і чоловік із ножами залопотів швидше:

— О пане мій, вони все розграбували, все понищили! Три тисячі дерев зрубано в Масшалі, а в Убаді розбито комори, засипано водозбори! В Тедесі забрали тисячу п’ятсот гоморів борошна, у Мараццані повбивали пастухів, поїли отари, спалили твій дім, твій чудовий кедровий дім, куди ти приїздив улітку. Невільники з Тубурбо, що жали ячмінь, повтікали в гори; а з ослів, онагрів, мулів, тавромінських биків та орінгзьких коней жодного не зосталося! Всіх позабирали! Це якесь прокляття! Я того не переживу! Він казав далі, плачучи:

— Коли б ти знав, які повні були льохи, як сяяли плуги! О, які чудові барани! Які чудові бики!..

Гнів душив Гамількара. Він вибухнув:

— Цить! Що я — старець? Без крутійства! Кажи правду! Я хочу знати всі свої втрати до останнього сикла, до останнього каба! Абдалоніме, принеси мені рахунки кораблів і караванів, а також рахунки маєтків та все, що стосується дому. І якщо сумління ваше не чисте — горе вам! Ідіть!

Управителі, звісивши руки, задкуючи, вийшли.

Абдалонім витяг із скриньки, вмурованої в стіну, шнурки з вузликами, полотняні й папірусні стрічки, дрібненько списані баранячі лопатки. Все це поклав до ніг Гамількарові, тоді подав йому дерев’яну рамку з трьома натягненими всередині нитками, на які нанизані були золоті, срібні та рогові кульки, і почав:

Сто дев’яносто два будинки в Маппалах здано новим карфагенським громадянам по одному беку на місяць.

Ні! Це задорого! Май жаль до бідного люду! І позаписуй імена тих, що здадуться тобі найвідважнішими, та ще постарайся вивідати, чи віддані вони Республіці. Що там іще?

Абдалонім вагався, здивований з такої великодушності.

Гамількар вирвав у нього з рук полотняні стрічки.

— Що це таке? Три палаци навколо Хамона по дванадцять кезит на місяць! Постав двадцять! Не хочу, щоб багатії мене грабували.

Головний управитель, низько вклонившись, провадив далі:

Позичено Тігілласові до нового врожаю: два кікари з трьох динарів — звичайний морський відсоток; Бар-Мелькартові — тисячу п’ятсот сиклів, під заставу взято тридцять рабів. Але дванадцять із них померло, працюючи на солоних мочарах.

Видно, були кволі,— сміючись сказав суфет. — Ну, та дарма! Якщо він потребує грошей, позичай! Треба завжди позичати, і на різні відсотки, — як до статків людини.

Тоді слуга став запобігливо вичитувати ті зиски, що їх дають залізні копальні в Аннабі, коралові промисли, виробництво пурпуру, орендна плата греків, що поселилися в Карфагені, вивіз срібла до Аравії, де воно цінувалося вдесятеро проти золота, захоплені кораблі, вираховуючи з тієї суми десяту частину на богинин храм.

— Щоразу я, пане мій, показував ваші прибутки, на чверть зменшуючи їх.

Гамількар лічив на кульках; вони дзвеніли в нього під пальцями.

— Досить! Що ти виплачував?

Стратоніклові корінфському і трьом александрійським купцям за цими листами (їх повернено) — десять тисяч афінських драхм і дванадцять талантів сірійського золота. Утримання команд становить двадцять мін щомісяця на трирему…

— Знаю! Що втрачено?

Ось рахунок, на цих олов’яних пластинках, — сказав управитель. — Щодо кораблів, винайманих спільно, то, оскільки не раз доводилося викидати вантажі в море, нерівні витрати розкладено було між спільниками. За позичені в арсеналі снасті, яких не можна було повернути, сисити перед походом на Утіку заправили по вісімсот кезит.

— Знову вони! — сказав Гамількар, опустивши голову; кілька хвилин він сидів, ніби розчавлений усією вагою зненависті, що її відчував на собі. Але я не бачу мегарських видатків.

Абдалонім, бліднучи, витяг з іншої скриньки сикоморові дощечки, нанизані на ремінці.

Цікавий до дрібниць домашнього господарства, Гамількар слухав його і поволі заспокоювався від монотонного голосу, що називав цифру за цифрою; Абдалонім говорив дедалі повільніше. Раптом він упустив додолу дощечки і сам кинувся ницьма з простягненими руками, як засуджений до страти. Гамількар спокійно підняв дощечки; губи його розтулилися, а очі розширились, коли він побачив на одній з них, як багато за один тільки день витрачено м’яса, риби, птиці, вина та пахощів, скільки перебито ваз, скільки замордовано рабів, скільки зіпсовано килимів.