Гюстав Флобер - Саламбо

Інколи в блакитній глибині неба, на вільному роздоллі, швидко пролітали зграї птахів. Варвари заплющували очі, щоб їх не бачити.

Спочатку чулося їм гудіння в вухах, у них темніли нігті, холонуло в грудях, вони лягали на бік і мовчки конали.

На дев’ятнадцятий день умерло дві тисячі азіатів, півтори тисячі вояків із Архіпелагу, вісім тисяч лівійців, наймолодші з найманців і цілі племена, — загалом двадцять тисяч вояків, половина війська.

Автаріт, у якого залишилося всього п’ятдесят галлів, хотів уже накласти на себе руки, щоб не страждати далі, коли раптом йому видалося, що на горі просто перед себе побачив якогось чоловіка.

Знизу він здавався не більшим за карлика. Та Автаріт помітив на лівій руці його щит, що формою скидався на трилисник, і крикнув:

— Карфагенець!

І в долині, біля ґрат, і під скелями всі відразу попідводились. Вояк ходив над урвищем; варвари дивилися на нього знизу.

Спендій підняв бичачу голову; тоді з двох поясів зробив вінка, начепив його на роги і настромив голову на жердину на знак миролюбних намірів. Карфагенець зник. Вони чекали.

Нарешті ввечері, неначе камінь, що відвалився від скелі, раптом упала згори перев’язь із червоної шкіри, вся гаптована, з трьома діамантовими зірками; посередині був відбиток знаку Великої ради: кінь під пальмою. То була Гамількарова відповідь — він надсилав варварам перепустку.

Їм уже не було чого боятися; чи туди чи сюди — все одно край мукам. їх охопила безмірна радість, вони обіймалися, плакали. Спендій, Автаріт, Зарксас, чотири італійці, один негр і два спартанці зголосилися на парламентерів. Усі відразу ж на те й пристали. Та ніхто не знав, як їм дістатися до карфагенців.

Аж раптом щось загуркотіло з боку скель; одна з верхніх брил зрушилася з місця й покотилась додолу. З боку варварів і справді тих скель не можна було розвалити, бо складено їх із нахилом до найманців, та ще затиснено у вузькій щілині, а по той бік, навпаки, досить було сильно штовхнути, щоб вони посунулись донизу. Карфагенці поскидали їх, і, коли розвиднілось, брили спускалися в долину, ніби якісь зруйновані велетенські сходи.

Варвари не мали сили видертись ними наверх. їм спустили драбини; всі кинулися до них. Ядрами з катапульти їх відкинули назад. Випустили тільки десятьох.

Вони йшли поміж клінабарців, спираючись на крижі коням, щоб не впасти.

Тепер, коли почуття радості вляглося, вони занепокоїлись. Гамількар напевно поставить важкі умови. Та Спендій заспокоював їх:

— Говоритиму я!

І став вихвалятися, що знає, як треба говорити, щоб урятувати військо.

За кожним кущем вони зустрічали сторожу. Вартові падали ниць перед тією перев’яззю, що Спендій почепив через плече.

Коли вони прибули в пунійський табір, їх обступила юрба й навколо почулося перешіптування та сміх. В одному з наметів відслонився вхід.

Гамількар сидів у глибині намету на ослоні біля низького стола, де блищав оголений меч. Довкола нього стояли воєначальники.

Побачивши прибулих, він відсахнувся назад, а тоді схилився, щоб на них роздивитись.

У них були надмірно розширені зіниці, круг очей чорніли такі великі кола, аж сягали вух; між запалих, поораних зморшками щік стирчали посинілі носи; обвисла шкіра ховалася під шаром грифельно-сірого пороху; їхні губи прилипали до жовтих зубів; від них відгонило смородом, неначе з розритої могили; вони скидалися на живих мертвяків.

Серед намету, на маті, де збирались були сідати воєначальники, парував таріль з вареним гарбузом. Варвари вп’яли в нього погляди, тремтячи всім тілом, і сльози наверталися їм на очі. Одначе вони стримувались.

Гамількар відвернувся, до когось говорячи. Тоді всі вони впали на землю і лежма накинулися на гарбуз. їхні обличчя були геть заляпані жиром; гучне плямкання зливалося з радісним риданням. Певно, скоріше з подиву, аніж із жалю, дали їм спорожнити таріль. Коли вони повставали, Гамількар знаком наказав, щоб людина з перев’яззю говорила. Переляканий Спендій почав щось белькотати.

Гамількар, слухаючи його, крутив на пальці великого золотого персня, що ним відтиснув був на перев’язі карфагенський знак. Він упустив його на землю; Спендій вмить підняв перстень; перед господарем у ньому озвалися його рабські звички. Решта посланців аж здригнулися від такого плазування.

Та грек заговорив голосніше і взявся перелічувати всі Ганнонові злочини, бо знав, що він ворог Гамількарів; намагався розжалобити його, докладно розповідаючи про всі знегоди варварів та нагадуючи їхню вірність; він говорив довго, квапливо, облудно, навіть гостро; він так розходився, захоплений своїм завзяттям, що наприкінці вже й сам не знав, що говорить.