Гюстав Флобер - Саламбо

Долина завмерла знову. Запала ніч. Гамількар утішався видовищем своєї помсти; аж раптом здригнувся.

Він побачив, та й усі побачили, — кроків за шістсот ліворуч, на верхівці пагорка стояв ще загін варварів. Справді, чотириста найстійкіших найманців — етрусків, лівійців та спартанців — вибралися на узвишшя ще до нападу й стояли там, вагаючись. Коли ж побачили, як знищено їхніх товаришів, вони ухвалили продертися крізь карфагенські лави і вже спускалися щільними колонами, становлячи нездоланну, жахливу силу.

До них відразу послали гінця. Суфетові потрібні вояки; він ладен прийняти їх без будь-яких умов — так, мовляв, зачарували вони його своєю відвагою. Вони можуть навіть, додав карфагенський посланець, підійти ближче, де на призначеному місці знайдуть собі харч.

Варвари побігли туди і їли цілу ніч. Тоді карфагенці почали ремствувати, докоряючи суфетові за його прихильність до найманців.

Чи то дав він волю їхній невгамовній лютості, чи, може, то було якесь витончене лукавство? Другого дня він сам пішов до варварів, без меча й без шолома, з почтом клінабарців і сказав їм, що йому доводиться харчувати й так велику силу людей і тому він не має на думці залишати всіх їх у себе. А що йому таки потрібна певна кількість вояків і він не знає кращого способу вибрати їх з-поміж решти, то вони мусять битися один з одним до смерті; переможців він прийме до своєї варти. Така, мовляв, смерть — гідна іншої,— і, відсторонивши своїх вояків (пунійські знамена затуляли найманцям обрій), показав вишикувані в рівний ряд сто дев’яносто два Нар-Гавасо-ві слони, що вимахували великими мечами на хоботах; кожен був подібний до велетня, що тримає над головою сокиру.

Варвари мовчки перезирнулися. Зблідли вони, жахнувшись не смерті, а страшного приневолення, що йому оце мають скоритись.

Спільне життя зростило палку дружбу між цими людьми. Для більшості з них табір замінив батьківщину. Не маючи сім’ї, вони переносили на своїх товаришів потребу когось голубити і спали вдвох під одним плащем просто зоряного неба. Навіть більше, у цих нескінченних поневіряннях на чужих землях, серед убивств і всіляких пригод між них поставали незвичайні любовні взаємини — сороміцькі, а проте міцні, як між подружжям, коли дужчий захищав у бою слабшого, допомагав йому перебиратися через провалля, витирав піт на лобі, як він лежав у пропасниці, крав йому харч; а той, здебільшого якесь хлопча, підібране край шляху, що згодом стало найманцем, платив за таку відданість щедрим ніжним піклуванням та подружньою догідливістю.

Вони мінялися намистом і сережками, що колись, визволившись з якоїсь небезпеки, дарували один одному, сп’янілі від радощів. Кожен волів померти, ніхто не хотів убивати. Юнак казав сивобородому воякові:

— Ні, ні, ти дужчий! Ти помстишся за нас. Убий мене.

А старий відповідав:

— Мені менше лишилося жити! Вдар мене в серце і більш не думай про те!

Брати, взявшись за руки, дивилися один на одного; коханець прощався навіки з коханцем, плачучи в нього на плечі.

Вони поскидали панцери, щоб лезо меча швидше впиналося в тіло. Тоді стало видно великі шрами, які вони дістали, боронячи Карфаген; здавалося, то були написи на колонах.

Вишикувались вони в чотири рівні лави, як гладіатори, і почали нерішуче битися. Декотрі позав’язували собі очі, і їхні мечі невпевнено тицяли в повітрі, неначе ціпки сліпців. Карфагенці почали реготати, називаючи їх боягузами. Варвари пожвавішали і незабаром усі втяглися в бійку, запальну, жахливу.

Бувало, двоє геть закривавлених людей спинялися, падали в обійми один одному і вмирали, цілуючись. Ніхто не відступав. Кидалися на простягнені мечі. Лють їхня була така нестямна, що карфагенці, стоячи віддалік, страхалися варварів.

Нарешті вони спинилися. З грудей їм вихоплювалося гучне хрипіння, довге закривавлене волосся звисало на плечі, наче вони повилазили оце з якоїсь пурпурової купелі; крізь ті мокрі пасма блищали їхні очі. Дехто швидко крутився на місці, як поранена в голову пантера. Інші стояли непорушно, роздивляючись на трупи, що лежали коло ніг; тоді раптом починали роздирати собі нігтями щоки і, вхопивши обіруч меча, встромляли його собі в живіт.

Лишилося ще шістдесят чоловік. Вони попросили пити, їм гукнули кинути мечі; вони покидали зброю, і тоді їм принесли води.

Коли вони пили, повстромлявши голови в чаші, шістдесят карфагенців напали на них і повбивали кинджалами в спину.

Гамількар зробив те, аби догодити жорстоким інстинктам свого вояцтва і тією підступністю більше прихилити його до себе.