Гюстав Флобер - Саламбо

Варвари здерли з нього рештки одягу, і стало видно всю його страшну потворність. Болячки вкривали цей безформний лантух; сало на ногах закривало нігті, звисало із пальців зеленавими клаптями; сльози, стікаючи між струп’ям щік, надавали обличчю якогось неймовірно сумного вигляду і, здавалося, котилися ширшими струмочками, ніж звичайно на людському лиці. Його царська пов’язка трохи розпустилася і волочилась у поросі разом із білим волоссям.

Варвари побачили, що ніякими мотузками витягти його догори не можна буде, і за пунійським звичаєм прибили суфета цвяхами, коли хрест лежав іще на землі. Муки розбудили в ньому почуття гордості. Він почав обсипати варварів лайкою. Він шаленів, звивався, наче морське чудисько, яке ріжуть на березі, віщував, що за нього впаде на них люта помста і всі вони сконають у ще жахливіших муках.

Так воно й сталося. По той бік міста, звідки вихоплювались язики полум’я й клуби диму, конали найманські посланці.

Декотрі, що спочатку знепритомніли, тепер під свіжим повітрям отямились; вони висіли, опустивши голови на груди й трохи осунувшись, дарма що руки їм поприбивали над головою; з п’ят і з рук у них великими краплями стікала кров, повільно, як падають з гілля достиглі плоди; і Карфаген, і затока, і гори, й полонини, — все перед ними крутилося, неначе якесь велетенське колесо; іноді, знявши з землі хмару куряви, їх обгортав вихор; палила їх страшенна спрага, в роті важко ворушився язик, і вони відчували, як тече по них крижаний піт і як відлітає душа.

І все-таки десь у безкраїй далині їм ще ввижались якісь вулиці, здавалося, йдуть вояки, похитуються мечі; і гуркіт бою долинав до них невиразно, як шум хвиль до моряків, що помирають на щоглах розбитого судна.

Італійці, дужчі за інших, іще кричали; лакедемоняни мовчки заплющували очі; Зарксас, колись такий могутній, схилився, мов зламана очеретина; ефіоп, поруч нього, відкинув голову назад, через поперечину хреста; непорушний Автаріт поводив очима; його довга чуприна, затиснена в розколині деревини, стирчала над лобом, і хрипіння, що вихоплювалося з його грудей, було подібне до гнівного гарчання. Щодо Спендія, то він пройнявся якоюсь дивною відвагою; певний свого близького вже довічного визволення, він зневажливо ставився до життя і спокійно чекав смерті.

Конаючи, вони інколи здригалися, відчувши на губах дотик пір’я. Від великих крил, що тремтіли довкола, на них падали тіні, і в повітрі лунало каркання; Спендіїв хрест був найвищий, тому саме на нього спустився перший шуліка. Тоді Спендій повернув голову до Автаріта і сказав повільно, з якимось незбагненним усміхом:

Чи пам’ятаєш ти левів на Сіккському шляху?

То були наші брати! — відповів галл і сконав. Саме на той час Гамількар проломив мур і дійшов до фортеці. Раптом під навальним вітром дим розвіявся, відкривши обрій, на якому видніли карфагенські мури; йому ввижались навіть люди, що дивилися з тераси Ешмунового храму; тоді він перевів погляд ліворуч і побачив на березі озера тридцять височезних хрестів.

Щоб надати їм страшнішого вигляду, варвари спорудили їх, посточувавши стовпи від своїх наметів; і тридцять трупів старійшин стриміли високо в небі. На грудях у них маячіло щось, наче білі метелики; то було пір’я на стрілах, що їх пускали в них знизу.

Вгорі на найвищому хресті блищала широка золота стрічка; вона висіла на плечі, бо руки з цього боку не було; Гамількар насилу пізнав Ганнона. Його крихкі кістки розсипалися, коли в них влучали залізні наконечники стріл, частини тіла повідпадали, і на хресті лишилися якісь безформні оцупки, подібні до шматків туші, що висять на дверях крамниці, де продають дичину.

Суфет нічого про це не знав; місто, височіючи перед ним, заступало все, що діялось по той бік, а воєначальники, яких він один за одним посилав до двох ватажків, не верталися. Лише згодом надбігли втікачі й розповіли про поразку; карфагенське військо спинилося. Лиха звістка, що впала саме в розпалі перемоги, тяжко їх пригнітила. Вони вже не слухались Гамількарових наказів.

Мато скористався з того, щоб далі нищити нумідійців.

Зруйнувавши Ганнонів табір, він пішов на них. Назустріч вийшли слони. Але найманці повихоплювали із стін головешки й рушили рівниною, вимахуючи вогнями; налякані величезні тварини кинулися бігти в затоку і, зчепившися між собою, вбивали одна одну, тонули під тягарем своїх панцерів. Нар-Гавас пустив у бій кінноту; тоді найманці попадали ницьма на землю, а коли коні були за три кроки, стрибнули під них і ножами порозпнахували їм черева. Коли наспів Барка, половина нумідійців уже загинула.