Гюстав Флобер - Саламбо

У горах було небезпечно для слонів, одначе Гамількар рушив саме туди. Він ішов довгим пасмом, що тягнеться від Гермейського мису до верхів’я Загуана. Це був, на думку варварів, спосіб приховати слабкість свого війська. Та повсякчасна непевність, в якій він тримав їх, гнітила найманців ще більше від усякої поразки. Одначе вони не втрачали відваги і йшли за ним далі.

Нарешті одного вечора між Срібною та Олов’яною горами, серед високих скель, перед входом до міжгір’я, вони наздогнали загін велітів; перед ними, напевне, була вся армія, бо чулося тупотіння і звуки сурем; карфагенці зараз же кинулись бігти крізь ущелину. Вона спускалася в долину сокирчастої форми і була оточена високими урвищами. Навздогін за велітами побігли туди й варвари; в глибині міжгір’я, поміж биків, що бігли вскач, безладним стовпищем утікала решта карфагенців. Помітили вдалині чоловіка в червоному плащі,— то був суфет; варвари загаласували, їх поривала ще більша несамовитість і втіха. Дехто, може, з лінощів, а може, з обачності, спинився перед входом до міжгір’я. Але з лісу вилетіла кіннота і списами та шаблями відігнала їх до решти війська; незабаром усі варвари опинилися на дні долини.

Все це величезне стовпище люду, якийсь час поколихавшись, притихло; вони не знаходили виходу.

Ті, що були ближче до входу, кинулись назад. Та вузької щілини, якою вони ввійшли, не стало. Задні, гукаючи, тиснули на передніх; вони вперлися в гору і здаля лаяли товаришів, що не могли потрапити на шлях.

Річ у тім, що карфагенці, які причаїлися вгорі за скелями, тільки-но варвари спустилися в міжгір’я, відразу взялися підважувати балками величезні брили й котили їх у прохід; а що схил був дуже крутий, то уламки скелі, пориваючи за собою й менше каміння, геть завалили вузьку щілину.

З другого кінця долини тягся довгий, подекуди перехрещений розколинами, прохід, ведучи до яру, що підіймався на плоскогір’я, де розташувалась пунійська армія. В цьому проході на прямовисну стіну заздалегідь поспускали драбини, і веліти, захищені покрученими розколинами, встигли схопитися за щаблі й повилазити на гору перше, ніж їх наздогнали. Дехто зсунувся аж на дно яру; довелося витягати їх мотуззям, бо внизу був сипучий пісок і такий крутий схил, що й навкарачках не видряпатись. Мало не слідом за ними надбігли варвари. Та зненацька, неначе з неба впавши, перед ними спустилися щільно припасовані до проходу високі, аж на сто ліктів, грати.

Отже, задум свій суфет здійснив успішно. Ніхто з найманців не знав гір, і ті, що йшли на чолі колони, повели за собою й інших. Звужене донизу, нависле бескеття легко завалилося; а тоді, коли всі варвари бігли далі, Гамількарове військо вдалині зчинило крик, вдаючи, ніби його спіткало якесь лихо. Суфет і справді міг утратити своїх велітів, з яких зосталася лише половина. Та він ладен був пожертвувати в двадцятеро більше, аби тільки досягти свого.

До самого ранку щільними колонами з кінця в кінець штовхалися рівниною найманці. Вони навмання обмацували скелі, шукаючи проходу.

Нарешті розвиднілось; вони побачили довкола себе високу, білу, стрімчасту стіну. І ніякого порятунку, ніякої надії! Обидва природні виходи були закриті ґратами й уламками скель.

Всі мовчки перезирнулись. їм підламувалися ноги, по спині пройшов мороз, обважніли повіки.

Потім вони посхоплювались і кинулися до скель. Але найнижчі уламки, затиснуті вагою інших, стояли непорушно. Варвари силкувалися схопитись за них, щоб якось видряпатись нагору; величезні опуклі брили були неприступні. Бралися розбивати скелі обабіч проходу — поламалося знаряддя. Нарешті розклали багаття з наметового кілля — вогонь не міг спалити гори.

Тоді знову підступили до ґрат; у них були натикані довгі цвяхи, грубезні, мов тички, гострі, неначе дикобразові колючки, і густіші, ніж щетина на щітці. Та варварів палила така лють, що вони кинулись на грати. Переднім цвяхи вп’ялися аж до хребта, ті, що лізли за ними, метнулися через них; і всі повалилися, лишивши на тому страшному суччі шматки тіла й закривавлене волосся.

Помалу оговтавшись, вони оглянули свої харчові запаси. У найманців, що порозгублювали свою поклажу, їжі залишилось ледве на два дні; а в декого не було нічогісінько, бо вони чекали на валку, що її обіцяли надіслати їм південні села.

Проте по долині блукали бики, яких пустили туди карфагенці, щоб заманити варварів. Вони повбивали їх списами і з’їли, а коли шлунки були повні, думки їх прояснилися.